Спогади сучасників – Іван Іванець

Мистець анахорет

Іван Іванець         Часопис «Назустріч» Львів 1935р.

Осип Сорохтей не належить до тих мистців, що скоро популяри-зуються. Не кидав він легкою ру-кою барвних ефектів та не хотів зворушувати сентиментальною тематикою. Самокритицизм, сві-домість того, як важко стати до-брим мистцем, зробили його са-мітником, анахоретом. Що дієть-ся з ним? Від довшого часу вчи-телює. Одноманітна буденщина провінції та сучасне мистецтво-які два далекі світи! Коли Соро-хтей виступив на останній виста-в.і мистецької групи „АНУМ” та із своїми карикатурами з часів війни на виставі УСС, загал зди-вувавсь — так мало знав про нього.

Тут і там побачили ми мистця, що вже на грані воєнної епохи зарисував своє обличчя, як ма-ляр своєрідного стилю і виразу. Історично став Сорохтей на га-лицькій землі першим свідомим експресіоністом, якого зовсім не полонили були впливи, що верхо-водили в часі його студій у кра-ківській академії, ні декоративна сецесія, ні патос малярської бравури. Має він свій стиль — на-скрізь органічний вислів його ми-стецької вдачі, своєрідного готиз-му-психіки, що її не манить змін-на реальність світу. Не йде він за ефектом — сам задуманий, зосе-реджений.

Коли ми оглядаємо його карти-ни пригадуються різьби серед-ньовіччя, вітражі готицьких хра-мів. Тут і там почуваємо велике змагання освободити себе від матеріялізму. Цей готизм є і в лінії Сорохтея і в формі його поста-тей і здається в його нахилі до акварелі. Вона найменше мате-ріяльна в порівнанні з іншими ро-дами малярської техніки. Техніку малювання водними фарбами в нас не доцінюють. Тимчасом тут треба тонкого хисту, щоб не ни-щити свіжої принади білого па-перу. Папір треба розписати, а не замалювати. При акварелі в одна-ковій мірі треба обережности і відваги, бо .покладений раз тон поправками можна дуже легко забрудити. В акварелі ніколи не зробимо з чорного біле, чи з зеленого червоне. Тому і якість аква-релі лучиться у великій мірі зі здібністю мистецького зосере-дження.

Акварелеві малюнки Сорохтея це вислід такого зосередження. Кожний з них — це завершення праці вирішеної композиційно та викінченої рисунково. Вони і є ілюмінованими рисунками.

Рисунок був завжди і є голов-ною проблемою праці Сорохтея. Рисунок у нього це вперте зма-гання, не гра лінії, але шукання найвірнішого її виразу. Тому є в нього якась строгість, методич-ність, а оминає він припадковости. Рисунки Сорохтея олівцем це не шкіци, але праці, в яких розкладається дійсність на те, щоби дати цілість вищого поряд-ку. Такими типовими творами є ряд краєвидів з мотивами дерев, виконаних твердим олівцем. Ці рисунки малі розміром та великі монументальним відчуттям. В них є якесь релігійне відчуття при-роди.

Від деякого часу дає Сорохтей композиції, на релігійні теми. На стінах його хати та в теках є ці-лий ряд акварель і рисунків. Йо-го шкіцівники повні Христових страждань. У його праці відчу-ваємо, наче хвилю, що йде, вну-трішню спонуку автора.

Зате не продав він досі ні одної з тих картин і мабуть пальцем не рушив, щоб їх продати. Аж диво, що ніхто із членів станиславівської церковної єрархії не звер-нув увагу на мистця, що любить релігійні теми.

Окремий нерв має Сорохтей для карикатури. Як карикатурист він у нас, наче клясик. Карикату-рист мусить бути звязкий, мусить уміти схоплювати характеристич-ні та рі’зкі моменти. На виставі УСС  бачили ми цілий ряд його знаменитих карикатур. Були це голови колишніх усусусів у такій карикатурній інтерпретації, що вона доходить до якогось аніма-лізму. Ці рисунки виконані зде-більше   пером,   тушшю,   завдяки фінезійній графічній техніці наби-рають прецизности сталеритів. Находимо там зразкову карика-туру молодого вчителя-фільольога як підхорунжого УСС. Найняв-ся він на горбку, щоб додати собі поваги перед стрільцями, що йдуть військовим кроком. Яка ха-рактеристика „професорської” претенсіональности!

Нарушив цю претенсіональність Сорохтей раз і в цивільному се-редовищі і мусів за цю сміливість відпокутувати.    Важився    він зо-бразити    відомого    педагога    як бульдога!    Рисунок був знамени-тий, але Сорохтей, як той Овідій, що образив імператора мусів піти на вигнання. Перенесли його бу-ли із Станиславова    до Снятина. Тут мав   він нагоду роздумувати над авторитетами і над тим, як то світ від світової війни пішов упе-ред. Воєнні часи були ліберальні, коли рівняти їх із повоєнними.

Життя стає щораз більше стандартові, етатизм думки стає че-снотою. Мистцям щораз важше. А таким, що мають свій ясно зазначений стиль і не вміють іти на компроміс із середовищем—тим більше.