Спогади сучасників – Михайло Рудницький

КАРИКАТУРИСТ  У  КАРИ КАТУРНІМ  СЕРЕДОВИЩІ

ЗНАЙОМІСТЬ   З    О. СОРОХТЕЄМ

Львів повірив давно, що є галицьким Парижем. Таланти, які не стають перед суд столиці — не істнують. Львів, як Париж, не признав поза собою осередків творчої праці на території, якої є столицею. Єдина ріжниця Львова з Парижем хіба та, що він перестав уже бути столицею і не є осередком творчої праці.

Але це дрібниця: ми, Львовяне, живемо традицією і „парижаніємо”. Коли приїде з провінції письменник, діяч чи артист, ми слухаємо його з вибачливим спочуванням членів Найвищої Ради в Парижі, яка знала заздалегідь, хто має право до  іспиту самоозначення.

З такою вищістю культурного централіста (з „Центральної кавярні”) сидів я довго біля одного непоказно – скромного гостя, заки не запримітив, що він дискретно поміж часописами щось записує  з кавярняного простору. Так познайомився я з Осипом Сорохтеєм. Не чули ніколи? Прошу не соромитись. Це не перше і не останнє прізвище маляра байдуже для вас так само як підписані або непідписані автори образів, що висять на стінах ваших кімнат. Розумію, що в нинішніх часах, коли важко вбрати власне тіло, не можна думати про прибрання стін, ще й чужого дому.   Сорохтей   навіть   не думає   допомогти вам у цій естетиці хати. Він — маляр, що перейшов страшну еволюцію, найбільше немилосердну, яку може перейти людина закохана у грі колірів — став карикатуристом.

Слухайте — кажу до мистця — щоби покинути світ колірів, неба, моря чи трав і проміняти його на кілька рис викривленої людської пики, на це треба перейти поважну крізу…

— Війну.

— Чи забракло вам там фарб або барвистих сюжетів?

— Ні трохи. Ще в 1912 р., коли я бачив виставку сеймових карикатур Сіхульського, я не розумів їх вартости, не відчував ніякого хисту в цьому напрямку. В 1914 р. я пішов на війну. Цілий рік не рисував нічого. Будучи в Усусусах, я попав у своєрідну атмосферу людей, які мали сатиричний талант і розвивали його в собі, глузували з життя та смерти, зі себе і з найблищих. Між ними зробив я кілька перших карикатур, які мої товариші прийняли з ентузіязмом. Те, що було в мені десь глибоко притаєне, неждано прорвалось…

— Чи ця стадія переходу тривала довго ?

— Не знаю, чи можна назвати такою стадією весь час моїх пятилітніх студій у краківській Академії, від 20 року життя. Я студіював там портрет і композицію…

— І  з  успіхом?

— У 14-ім році дістав я конкурс за композицію, а було нас тоді тільки двох таких: я і Яцек Мнєжеєвський, що згинув під час боїв за Львів.

— А як ви поясните нині психічно і теоретично такий перехід?

— Можливе, що на виборі такого напрямку  малярства  заважили дещо мої симпатії до   японського   мистецтва.   Воно   видається мені синтезою форми та лінії…

— А чому ви рисуєте так мало ?

— Першою причиною: недостача середовища себто недостача типів. Не можу ж я робити карикатури з лиць, на яких навіть не в силі спинитись мій зір… Які не можуть бути навіть символом якоїсь негативної риси в суспільности, а є звичайною бездушною маскою…

— Чому ж не робите яких спроб  дістатись у краще середовище ?

—  Ах! ви мабуть не знаєте, що я — ґімназийний учитель… рисунків. Старатись до Львова? Навіть там, де я був, не можна було вдержатись…

І Сорохтей оповідає клясичну історію свого свіжого дисциплінарного перенесення. Він нарисував карикатуру директора місцевої сусідньої гімназії; цю карикатуру почитувачі таланту артиста передали до редакції „Зиза”. Директор побачив свій прилюдно зневажений маєстат і повідомив про це непошанування влади шкільну кураторію. Може дехто скаже гордо: „но, як не як, а в нашім місті нема таких некультурних директорів, які зробилиби таке…” Але хто вам повірить? А що вже казати про перспективу для артиста найти в нашій суспільности таких, які купилиби від нього власну карикатуру. Хіба викупили на те, щоби кинути в піч.

Історія портрету дійшла в галицькій рідні до тої стадії, коли у фотоґрафа замовляють побільшення з малої фотоґрафії. Карикатури? А навіщо ж стіни хат галицьких інтеліґентів обвішані краєвидами кисти інвалідів, які мусять з чогось жити, аматорів, які мусять попадатись у кожній родині… Чи треба кращої виставки карикатур?

Треба дивуватись, що в такій атмосфері, де око затратило вражливість на зовсім первісну гармонію ліній і фарб, як і звикло до неохайних жидівських вулиць, є ще в нас такі люде, як Сорохтей, які в праці почувають над собою суворі домагання мистецької критики — творять так, немовби не знали нічого про загальний рівень нашої інтелігентної публики. Кожна карикатура Сорохтея є, наче кожна инша картина, вислідом довгих, томлячих спроб. Він бачить їх, мов справжні потреби. І деякі з них приходять до нього, мов упирі, відомі неодному творцеві: приносять із собою муки підготовчого процесу, переніжнений самокритицизм, безсонність. Це є природний наслідок проклону провінціяльного середовища (із Львовом включно): артист чи письменник, не найшовши критики або бодай гуртка, де мігби невпинно перевірювати свою працю, стає по необхідності! власним Озірісом або перестає вірити в якінебудь критичні домагання і стає доставцем покутного краму.

Коли-ж у наших умовинах може маляр-карикатурист надіятись на гармонію між власним розвитком і приживком з власного мистецтва ? Коли бодай карикатури служитимуть ілюстрацією до поважних політичних передовиць. А це буде не швидше, аж на шляху до культури наткнемось на фільософічний камінь — почуття гумору та сатири. Що може рисувати карикатурист у середовищі, де його випередив незрівняний мистець карикатури — Життя, викривши давно всі лінії — від стежок, якими люде ходять, аж до ліній їх пліч і обличчя?

Мих.  Рудницький