Спогади сучасників – Микола Голубець

На шпальтах нашого одинокого щоденника появилася недавно — дрібна, петитова нотатка про те, що в Станіславові, столичному городі глухої, галицької провінції, помер український маляр, графік і карикатурист — Осип Роман Сорохтей. Помер — передчасно. П’ятдесят років життя, це навіть в умовах наших злиднів, не є вік, у якому слід зводити життєві підсумки. Але — сталось. Сорохтея немає вже в живих, а ті, що його знали, любили й поважали, з прикрістю відмічають факт, як безсердечно байдуже проходить наше громадянство попри могили своїх найцінніших синів тільки тому, що вони не вміли, чи не хотіли здобути собі в нього т. зв. популярності.

Сорохтей не був популярний. Не вмів нікому влещувати, не любив ходити «гурмою». Радше навпаки: для мізерії, що його оточувала, мав лапілярні не позбавлені колючої сатири окреслення, а поза тим любив ходити сам, рідше в двійку.

В Кракові, де кінчав академію (1914 р.), задружив зі світлої пам’яті Михайлом Гаврилком — талановитим різьбарем, а разом з тим ідеалістом хрустально чистої води. Хто дивився на цю пару збоку, той не міг не признати, як знаменито вони оба те доповнювали, як ангельська добрість Гаврилка злагіднювала рожеві мрії й вибухи песимізму Сорохтея. Обох їх шанували в академії. За талант, за культуру, й інтелігенцію, що, до речі, не є таким зовсім буденним явищем серед пластиків, якби це могло комусь, не обзнайомленому з тим середовищем, здаватися.

Мало того — в Сорохтея крім таланту, інтелігенції й духовної культури, вражає іще одне: як маляр був він різко рельєфною індивідуальністю. В останніх роках перед першою світовою війною, коли на краківському грунті обов’язував ще вповні імпресіонізм з його похідними, Сорохтей був здекларованим — експресіоністом. Може колись, як вдасться мені найти час і змогу пошанувати пам’ять Сорохтея вичерпною аналізою його творчості, найду відповідь на питання, якими дорогами дійшла до нього концепція сприймання й пластичного виразу, що стала модна й до деякої міри обов’язуюча щойно по першій світовій війні. Не виключаю можливості, що в Сорохтея виникла вона сама зі себе, незалежно від посторонніх впливів, паралельно й конгеніально з прониканням експресіоністичного світосприймання в західно-європейській, точніше — німецької образотворчости.

Війна, що покликала боєздатних людей в тогочасному віці Сорохтея на фронт, а то хоч у прифронтову полосу, кинула нашого мистця в ряди Українського Січового Стрілецтва. По невдалому експерименті з боєворозвідчими «двадцятками», в які попав і Сорохтей, пригостила його біля себе стрілецька Пресова Кватира «Стрілецька Кадра» з невмирущим Цяпкою-Скоропадом у проводі, що аж просилася під гостре перо сатирика. Сорохтей зі своїм вродженим поставленням до оточення й експресіоністично загостреним світосприйманням, найшовся тут у своєму «сосі». На його прокрустовому верстаті корчилися то витягувалися найбільш типові обличчя кадрових героїв до специфічно сорохтеюської форми й виразу. В атмосфері молодецької самокритики повстала ціла галерея класичних шаржів, з яких не всі були… «дружніми шаржами». В противенстві до добродушного О. Куриласа, що «навесело» ілюстрував життя стрілецької кадри чи ходи тогочасної нашої політики, Сорохтей аналізував свої «жертви» з жовчю вродженого сатирика й маестрією знаменитого рисівника. Його стрілецькі шаржі важко назвати карикатурними в загально прийнятому розумінні для цеї вітки графіки. Це були радше глибоко продумані й тонко відчуті духовні портрети людей, що заслужено чи припадково попали в обсерваційну орбіту Сорохтея.

Часи Пресової Кватири, це, на мою думку, найщасливійша доба в житті й творчості Сорохтея. Дещо з їх теплої, динамічної атмосфери залишилося на перші, повоєнні роки, коли то катастрофа нашої визвольної боротьби зібрала в львівському Гуртку Діячів Українського Мистецтва — квіт української образотворчості з обох боків Збруча. Гаврилка вже тоді між нами не було, але був Холодний, Ковжун, Крижанівський… Сьогодні вже теж небіжчики. Сорохтей, що тимчасово обняв посаду… вчителя рисунків на провінції, пробував кооперувати з Гуртком. Приїздив до Львова, дискутував і спорив про завдання мистецтва. Та згодом провінція й шкільна праця почали його всисати в себе. Сорохтей боровся, поки міг. Одружився з маляркою, пробував аранжувати мистецьку атмосферу довкола себе, навіть приймав участь в провінційних виставах, але все це небагато помагало. До Львова приїжджав чимраз рідше, контакти з приятелями рвалися. Зрештою смерть і так чимраз більше проріджувала дружні ряди.

Правда, в 1934 і 1936 рр. бачимо його речі на виставах АНУМ-у у Львові. Олії, акварелі, рисунки й акваформи Сорохтея викликали враження. Вірлиний його пазур висовувався з кожної його речі, індивідуальний спосіб світосприймання скупчував довкола експонатів Сорохтея і тих, що тямили що-небудь в образотворчості, й тих, що звикли «летіти» на сенсацію. Та разом з тим  відчувалося, що Сорохтей ломиться й ось-ось впаде в непосильному дужанні з… провінцією й школою.

Вкінці прийшли большевики зі своїм «соціалізмом» і доконали сердешного «формаліста». А хоч Сорохтеєві вдалося пережити большевицький кошмар на кілька місяців, то на життя вже саме не стало в нього сили. Кажуть, він помер на розрив серця. Смерть направду, символічна для тих, що знали Сорохтея…

Я знав його і був з ним на «ти». Не забуду його до болю песимістичних «сповідей» з часів, коли він чув, що мусить скапітулювати. І тому хотів би я так дуже зробити все, щоби врятувати ім’я Сорохтея для історії українського мистецтва. Та для цього потрібно зробити його спадщину настільки популярною серед громадянства, наскільки сам її творець обминав ту популярність.

Обов’язком Вдови по мистцеві, обов’язком приятелів та Спілки мистців-образотворців буде якнайскоріше зорганізувати посмертну виставу Сорохтея, зібрати все, що характеризує його як людину з виїмковою чіткою індивідуальністю, підкреслити в його творчості те, що було його власне й неповторне, і тому цінне для історії.

«Наші дні»,

Львів,січень1942р.