Юні роки

Осип-Роман Сорохтей народився у с. Баранчиці Самбірського повіту на Львівщині 28 лютого 1890 р. Батько його, Йосафат Сорохтей, чех за походженням, працював на залізниці й утримував дружину і трьох дітей. Кваліфікований фахівець згодом дістав місце праці у Станіславі, де можна було віддати дітей до гімназії. Та сім’ю скоро спіткало горе: годувальник трагічно загинув під час катастрофи. Мізерна пенсія змусила матір влаштувати дітей до інтернатів.

Мистецтвознавець Олена Ріпко

Спогади доньки Осипа Сорохтея: «Батько розповідав історію свого дитинства, дуже скупо, він не любив і не вмів скаржитися і не допускав навіть думки викликати до себе співчуття.
Я майже нічого не знаю про діда, не можу навіть уявити, що це був за чоловік. Знаю тільки, що за походженням він був чех і прадіди його називалися Срхтіями, а вже котрийсь з них, потрапивши волею чи неволею, цього теж не знаю, в Галичину, став Сорохтеєм, бо не давався українській вимові оцей гортанний набір приголосних.
Ще знаю, що дід був залізничником і молодим трагічно загинув під час катастрофи, залишивши троє малих дітей. Середущим був мій батько. Як і в кожній осиротілій сім’ї, матері довелося взяти весь тягар турботи про дітей на себе. В часи, коли жінка не мала жодної спеціальності і була повністю залежна від чоловіка — утриманця сім’ї, повдовіти означало повну катастрофу всіх життєвих планів. Батькова мати, в ту пору молода і вольова жінка, боролася з бідами, що навалювалися на неї, як могла. На скромну пенсію їй чудом вдавалося годувати і одягати дітей, посилати їх до школи. Полька за національністю і ревна католичка, вона несла свої жалі до костьола і там шукала розради і підтримки у своїх вдовиних скрутах, її довір’я до ксьондзів було безмежним, і з ними вона й вирішувала майбутнє свого одинака.
«А Юзек,— як потім розповідала мені батькова молодша сестра Марія,— був дуже дивним хлопчаком. Живий, бистрий, водночас надто лагідний, якийсь незрозумілий, незбагненний. Ми ніколи не знали, як він поведе себе, вгадати якою буде його реакція. Бувало, поділить мама між нами щось смачне, лакоме, цукерки чи печиво, а Казя (це старша батькова сестра) підморгне мені і просить: Юзю, дай мені, ти ж того не любиш… Він подивиться якось так дивно і тут же відсуне від себе тарілку без єдиного слова. А часом візьмеш у нього якусь дурницю, шматочок кольорового скла або круглий камінчик і він так розсердиться, що мало до бійки не дійде. Щоправда, наша мама вміла дуже скоро таку пожежу гасити. Вона ніколи не вникала, хто що кому зробив, чи хто що кому сказав. Діставали всі порівну…»

Донька О.Сорохтея Христина-Марія Сорохтей

Переїхавши з батьками до Станиславова, Осип закінчив 1904 року шість кляс народної й виділової школи та перейшов до державної чоловічої вчительської семінарії. Познайомившися з Осипом, я подружив із ним і з його товаришами Антоном Баландюком і Михайлом Шкабрієм і часто відвідував Сорохтеїв разом із Франем Андрусевичем та Івасем Полотнюком. Так завівся вдома у Сорохтеїв український дух і з ним розговірна українська мова. Їхню матір рідко заставали ми під час наших відвідин, бо — після смерти чоловіка — вона тяжко працювала. Приблизно 1907 року, я і Франьо Андрусевич, організуючи низку «тайних кружків» середньошкільної молоді, задумали заснувати також артистичний кружок. Приятелюючи з Осипом, втягнули і його в члени кружка. Одним із наших зайнять були змагання в малюванні історичних портретів, між ними й сотника Івана Ґонти. Правдоподібно, під впливом своїх товаришів і друзів Осип став не тільки сам свідомим українцем, але стали активними українками також його сестри. Молодша з них була вивезена до Києва під час першої російської окупації Станиславова.

Товариш О.Сорохтея з державної чоловічої вчительської семінарії Іван Ставничий

Згадує донька Осипа Сорохтея: «Пропозиція влаштувати сина у спеціальну школу отців-єзуїтів була дуже спокусливою і, очевидно, розв’язувала всі проблеми. Мама свято вірила, що монастирська школа отців-єзуїтів, хоч і трохи сувора, не може навчити нічому, крім добра. Вона менше переймалася доньками, врешті-решт вони могли обійтися без гімназії. А от, сина, Романа (таке було друге ім’я батька) треба було конче вчити. Водночас вона любила свого єдиного сина, пишалася ним, вірила йому. Так десятирічним хлопчиком батько потрапив у ту школу…
Хлоп’яча школа отців-єзуїтів інтернатського типу мала сумну репутацію. Можна собі тільки уявити, скільки жорстокості, самодурства, тупості злилися воєдино, щоб ретельно, планово вбити в дітях живу думку і живу душу.
Цієї школи батько не міг забути ніколи. Дванадцятирічним хлопцем він втік від отців-єзуїтів і не повернувся додому.
Не думаю, що взяли гору почуття страху чи образи на матір, чи жалю до неї. Ні, пізніше, уже будучи дорослим, батько був дуже уважним і дбайливим сином, він любив свою матір, часто навідувався до неї, завжди пам’ятав про її день народження, іменини.
Тітка Маня мені розповідала, що втеча батька зі школи була страшним ударом для їх матері. Вона довго чекала, що Юзек прийде додому, не дозволяла торкатись його речей, книжок, щодня застеляла його ліжко. Коли впевнилася, що він не повернеться, замкнулася, навіть не згадувала при нас його імені. Але ночами пошепки молилася за нього. Через багато років, коли Юзек мав приїхати з Кракова і мама собі місця не знаходила, готуючись до цієї зустрічі, Казя піддражнила її: «А пам’ятаєш, як ти казала, що ніколи йому не простиш, що знати його не хочеш?»
«Що ви, гуски, розумієте? — махнула вона в наш бік зневажливо рукою,— то мій син».
Мусило боліти моїй бабці Сорохтейовій (так, на польський лад, називали її у нас вдома) серце за дитиною.
Вони обоє були з характерами і прекрасно розуміли одне одного, знали, що жодне не поступиться тим, що для нього головне, освячене переконанням».

Донька О.Сорохтея Христина-Марія Сорохтей

Осип, що повною чашею скуштував принизливість сирітської долі, потрапив до монастирської школи, де сталося його перше болюче зіткнення із суспільними порядками. Хлопець, записаний батьком у метриці греко-католиком, усе ж не на ґрунті релігії увійшов у конфлікт з отцями-єзуїтами. Він утік зі школи, не витримавши жорстокої інтернатської “науки” — нестерпного пресингу на свідомість і людську гідність. Його почуття справедливості вже тоді збунтувало й проти зневажання усього українського.

Мистецтвознавець Олена Ріпко

Зі спогадів доньки: «Я роздумую над тим, як жив дванадцятирічний хлопчик, опинившись без даху над головою, без опори, допомоги — сам, один. Як же ти жив, батьку? І скільки доброго, людського мало бути в його душі, що не вистудилася, не висхла в ньому ні віра в людей, ні цікавість до їх світу, ні вперте бажання осідлати свою ще не ясну мету.

Рисував батько змалку, як лише відкрилися йому олівець і папір. Обидві його сестри довго зберігали свої портрети, намальовано кольоровими олівцями їх семирічним братом.

Батько мав щастя. Він зустрів доброго чоловіка, який дав йому більше, ніж мав сам. Добрі люди є і були у всі часи, бо інакше як би вистояв під сонцем оцей світ, в якому живемо?

Маляр-альфрейник, до якого невеличкий на зріст, худий, з якимсь дорослим проймаючим поглядом хлопчина попросився в помічники, мав душу митця. Побачивши, як новий учень одним розчерком олівця нарисував його портрет, заохав від захоплення, для якого не міг знайти слів. Свій «портрет» і свого учня він того ж дня забрав додому, в маленький, невеличкий будиночок на околиці міста, десь в районі вулиці Голуховського за мебльовою фабрикою Сімаковича і Камлєра.

Пізніше батько скаже: «Це був мій найкращий учитель у житті і в мистецтві. Він навчив мене людяності, без якої чоловік нічого не вартий».

Майстерністю альфрейника батько похвалитися не міг, хоч ремесла навчився і всіляко намагався відробляти свій хліб. В цьому не прикрашеному жодними ілюзіями простому світі станіславських ремісників життя виступало, як на графічних відбитках, у двох чітких кольорах: чорному і білому. Чорного було багато».

Донька Осипа Сорохтея Христина-Марія Сорохтей

Згодом матері майбутнього художника вдалося записати сина до Станіславської учительської семінарії, яку він і закінчив, мріючи зовсім про інше навчання. Його інтерес до мистецтва проявився досить виразно. Осип-Роман ілюстрував рукописний молодіжний літературно-мистецький журнал “Зірка”, який в 1909 р. виходив у Станіславі. А 1910 р. він виконав перший автопортрет олією.

Мистецтвознавець Олена Ріпко

Осип не надто прикладався до шкільної науки. І в школі, під час навчання, і поза школою займався майже виключно улюбленим малярством і рисуванням. Кожного четверга, замість до школи, мандрував на міську торговицю, щоб рисувати коней. Не долюблюючи обов’язкових шкільних предметів, багато все ж таки читав. Улюбленими його авторами були Юліюш Словацький і Василь Стефаник. Часто зрисовував у своєму альбомі головних героїв цих авторів. Захоплювався також темами з античної мітології, малюючи фантастичні постаті античного світу, усяких лісових божків та фавнів. Не мавши грошей, щоб купити дорожчі олійні фарби, задовольнявся тими, що були під рукою і що їх легко було роздобути. Учительскої семінарії не закінчив матурою. По трьох роках навчання, ідучи за прикладом свого товариша поляка Журавського, виїхав до Кракова й записався спершу до школи мистецького промислу. Вибувши в ній три роки, перейшов до краківської Академії Мистецтв, при чому заробляв на прожиток також малярською працею.

Товариш О.Сорохтея з державної чоловічої вчительської семінарії Іван Ставничий