Публікації. 1988. Олена Ріпко. Хресна дорога Осипа Сорохтея
Ріпко О. Хресна дорога Осипа Сорохтея.// Україна. – №10, 1988. – C.11-12.
Хресна дорога Осипа Сорохтея
Олена РІПКО, мистецтвознавець
До сторічного ювілею художника лишилося ледве два роки — і ось ім’я прозвучало вголос і набуває гідного резонансу. Історія камінним кроком пройшлася по крихкій біографії людини: не здобувши визнання за життя, він був надовго похований під гнітом умовностей, упереджень, нерозуміння. Та незвіданими шляхами його непросте й правдиве мистецтво повертається із забуття: воно стає потрібне новому часові, являє приклад дивовижної мужності й концентрації духовних сил, приваблює тонкощами художницького самоаналізу, неповторністю самовиразу, високоестетичним способом пластичного й образного мислення.
І от він постає перед нами у всій глибині й цільності свого морального й художнього обличчя, цільності, що коштувала йому не тільки життя, але й упадіння в непам’ять.
«Всюди, де великий дух висловлює свою думку, є голгофа». Ці слова Генріха Гейне записав 1937 року до свого щоденника Осип- Роман Сорохтей, скромний учитель рисунку провінційної станіславської гімназії, а водночас один з найгостріших за соціальною орієнтацією і найтрагічніших за невизнанням таланту західноукраїнських художників міжвоєнного двадцятиліття.
В його немилосердно терпких графічних аркушах, доведених до вишуканого, афористичного лаконізму, не просто просвічує окрема доля, вони — образ цілої епохи, коли після півторастолітнього панування Австро-Угорщини східні галицькі землі були повернуті під крило державного орла шляхетської Польщі. Тягар цього крила — соціальний, економічний, шовіністичний — відчували не тільки плечі «хлопів» та робітничого люду, але й нижчі верстви української інтелігенції. Осип Сорохтей же був і чув себе, що найістотніше, представником кожного з них.
Весь гніт нерівності він, семи років осиротілий син залізничного майстра з дальнього села Баранчиці на Львівщині, осягнув усім своїм єством і не міг змиритися з ним до кінця життя, в його творчості відбивалася винятково складна індивідуальність, спресована силою власної неврастенічної конституції в кризових обставинах того часу. Особистість художника, що прийшов врешті-решт до принципового розриву із оточенням, в такій
формі постало неприйняття в знайомому йому світі міщанських всеїдності та бездуховності.
Політичне прозріння Сорохтея не сягало усвідомлення, що саме ця обивательська байдужість, самовдоволення зробилися поживним середовищем для фашизації урядів та цілих соціальних верств націй. Однак в умовах свідомої самоізоляції (галицька преса називала його анахоретом, самітником) він активно зіставляв різні факти політичного життя Європи й піддавав їх глибокому аналізу. Його висновки збігалися з тривожними передчуттями творчої інтелігенції інших країн. В емоційній загостреності художньої мови Сорохтей мав чимало спільного з представниками нової хвилі критичного реалізму в річищі загальноєвропейського експресіоністичного руху, йому також був властивий пристрасний максималізм, а часами — й потреба публічної апеляції до свідомості суспільства.
Сприйнявши від своїх видатних педагогів по Краківській Академії мистецтв Юзефа Панкевича, Станіслава Дембіцького, Войцеха Вайсса непересічну майстерність, ерудицію, тяжіння до відновлення графічної мови, молодий Осип Сорохтей рано започаткував свій власний творчий метод, який відповідав його вразливій натурі й критичному розуму. Життєвого ж досвіду та гіркотливого сарказму йому, мобілізованому з обітницької студентської лави до пресової кватири «Стрілецька кад- ра» австро-угорської армії, не бракувало.
Атмосфера політичного життя, класової боротьби була розпечена як жар. Трагічна безпорадність особи породила відчайдушний «крик» (1) експресіонізму, що деформує людське обличчя до одного, зате вкрай сильного виразу. Портрети-маски Сорохтея цього періоду — типи характерні й антипатичні, як ляльки-символи в театрі історії. З них вибудувалася ціла галерея лицедіїв епохи. Кожний віртуозний психологічний етюд створений коректно, небагатослівно. А лінія пера — фактура її, рух, маса, довжина — стає універсальною за виразністю.
Трагікомізм особливого, «агресивного» плану дає змогу побачити вже ранні твори художника в контексті експресіонізму, що помітний не так у стилістиці, як у силі духовного поривання. Найближчим попередником у жанрі гротескного портрета був львівський карикатурист Казимір Сіхульський, чия серія викривальних і пародійних
портретів депутатів Галицького сейму набула скандального розголосу.
В українській сатиричній графіці того часу серед ілюстраторів та карикатуристів найвидатніші були Яків Струхманчук і Ярослав Пстрак. Окремі їхні твори політичної карикатури підносилися до виразного публіцистичного звучання, залишаючись цілком традиційними за літературно-оповідальними прийомами.
Прагнучи глибшого узагальнення, Сорохтей знаходить незвичний спосіб подивитися збоку й показати «єство» своєї епохи. Слідом за публікацією 1922 року графічних портретів найвидатніших українських письменників роботи Олени Кульчицької він повторює зображення двох із них — Тараса Шевченка та Івана Котляревського, зберігаючи навіть композицію. Однак деформацією, силовим акцентуванням рис цих титанів він надає гостро вираженого динамізму їхньої сутності, провокуючи діалог між ‘
ними та своїм часом. Гнівний сарказм і глумливу зневіру, написані на обличчях мислителів, Сорохтей адресує своєму поколінню. Ці твори вміщує на своїх сторінках станіс- лавський журнал «Зиз» 1925 року.
Художник працює безперервно, немов насолоджуючись вдосконаленням свого мистецтва, датуючи й підписуючи кожну свою роботу. Тоді ж він створює велику (п’ятдесят робіт) серію рисунків на біблійні теми, що дотепер лишалися невідомі. Пронизлива сповідальна сила перетворює їх на сторінки особливого заповітного щоденника. В знайомих, але по-новому вирішених сюжетах, що далеко відходять від дидактичності християнських постулатів, втілюються його роздуми про вічні цінності й нице в людській натурі. Тема каїнової зради і трагедії братовбивства, вигнання з раю, цієї світлої ідилії чистих людських стосунків, моління про чашу, що означала гірку справу життя, та багатоманітно повторюваної теми милосердя не можна сприймати відсторонено від його долі.
Сорохтея перестали друкувати й позбавили викладання в польській гімназії міста Станіслава після того, як він опублікував знущально подібну карикатуру на свого директора, запеклого шовініста, у вигляді бульдога, сторожового пса «всепольсь- кості». Сорохтей опиняється в Снятині, перебування в якому, знайомство з великим Василем Стефаником, з письменником-демократом Марком Черемшиною, заступником бідняків, що вів тут свою адвокатську канцелярію, відбилися на його людській та
художницькій біографії.
Експресією просякнута кожна композиція, вона кипить у зіткненнях білого й чорного, в ритмах і ракурсах постатей. Драматизм відчувається навіть у тому, з якою силою втискається олівець в маленький клаптик паперу, залишаючи незгладні рівчаки.
На тривалий час вишукана складність алегорії перестала задовольняти художника, його вабить скупа простота життєвих спостережень. Нехтуючи звинуваченням в «хлопоманії», майстер звертається до нехитрих сценок «Рубають дрова», «Ремонтують вулицю», «Важкі мішки» та багатьох інших. Простір в них робиться плаский, лінія втрачає віртуозну різноманітність, стає індиферентна, постаті — невагомі, світлотінь — вкрай умовна. Перо художник замінює на олівець. Та все ж поступово, зосереджуючись, митець приходить до багатозначного образу трудової людини взагалі, образу скороминущості життя, сповненого тягарів, які людям не під силу.
Знаменно, що саме тепер, на початку 30-х років, серед типажів, означених латаними сердаками селян та картатими капелюхами заробітчан, знову з’являється маска- автопортрет художника, що колись промайнула в першій повоєнній роботі «Зі станції!» На новому етапі творчості вона допомагає художникові визначити своє місце всередині епохи і виразити її через власну сутність. Ми зустрічаємося з нею в драматичних аркушах «Інвалід», «Відпочинок заробітчан» та в інших. Біла ірреальність паперу надає їм іконописної значущості.
Саме тоді й виникає неперевершена серія «Голгофа» з сорока двох рисунків, в яких «ірреальне» тло подекуди стає чорне. «Падіння під хрестом», «Тяжка ноша», «Розп’яття»… «Маленька людина», безпорадна в веремії страждань з попередніх «реальних» сценок дедалі повніш збігається з образом Христа, з його викривленими гротеском та облагородженими стражданнями рисами знайомої людини на схилі літ.
Спосіб самоусвідомлення Сорохтея слід шукати не лише в експресіоністичній традиції, його витоки сягають в переживання устрою світу невідомих народних майстрів, які різьбили незліченних розіп’ятих Христів за своїм образом та подобою. В аркушах «Голгофи» відбилася безодня пристрастей представника того часу, «хвора совість» митця, відповідального за моральну катастрофу людства.
Життя художника теж було хресним шляхом. Поганьблений і незрозумілий, він жив, розплачуючись за свою непоступливість життєвим спокоєм інших — близьких, залежних від нього людей. Окупаційна влада після перевороту Пілсудського запроваджує поліцій- ний режим «пацифікації», втихомирення місцевого населення. Профа- шистськи настроєні натовпи фанатиків влаштовують погроми, переслідують «невигідних» людей. Так, у Львові 1928 року розгромили зал виставки з експозицією творів учнів Олекси Новаківського, де серед інших виставлений був і портрет самого Осипа Сорохтея, виконаний Марією Карп’юк, його майбутньою дружиною.
Політична обстановка в Галичині загострювалася, в Польщі буяв фашизм, укорінюючись в мозок ницого духом обивателя, в свідомість товстошкірого буржуа. 1937 року по великих і малих містах західних земель України прокотилися Першотравневі антифашистські демонстрації. А Сорохтей, що перестав уже виставлятися і майже не рисував, знову видобуває свою колишню разючу зброю і починає робити дошкульні карикатури, користуючись навіть жанром анімалістичним. Він замахується на особу недоторканну — на станіславського єпископа Хомишина, уособлення обскурантизму та плазування перед окупаційною владою. Це були до жаху подібні й нечувано жорстокі карикатури, що розходилися по руках з підписом автора. Для цього треба було мати справжню громадянську мужність. Та сили митця вичерпались.
Лише в його дивовижних «Автопортретах» звучить туга за минулою невтоленою жадобою творчості, за непровінційною широтою погляду на прогресивні мистецькі обрії… Вони складають послідовний акт дослідження анатомії свого внутрішнього світу, акт саморозкриття, підвладного лише такому блискучому фізіономістові, майстрові соціальної карикатури, яким був Сорохтей.
Тепер художник прагне лишатися на самоті, щонайкраще — писати аквареллю в снятинсько- му садку. Митця супроводжує удача тоді, коли він відтворює в акварелі тонкі образи, що символізують незаймане, чисте, вічне життя землі («Коні на водопої», 1936). Ужинок тих літ — безліч етюдів неба, ясного, хмарного, прохопленого сніпками сонячного проміння, бурхливого й грізного, неначе штормове море. Видно, що в пейзажах такого типу художник розкошує багатством форм природи значно більшою мірою, ніж у конкретних, сухуватих краєвидах Снятина, Станіслава, яких також виконує
чимало. Згодом барви стають інтенсивніші («Дроворуби», «Заморняк, коваль»), сприяючи динаміці зображень. Митець починає захоплюватися й живописом, однак не може віддатися йому безкомпромісно.
Сорохтей зустрів Возз’єднання з почуттям нових надій. Відступив жах перед фашизмом, спалахнуло бажання жити й працювати. Він пише олією, бере участь в Першій виставці радянських художників Станіслава.
Та вже 22 червня 1941 року на місто падають перші бомби, а незабаром, заливаючи кров’ю землю, вступають фашистські війська.
Осипові Сорохтею йшов лише п’ятдесят другий рік. Але серце художника, зранене стражданням за людей, не витримало «голгофи»…
«Рештою є мовчання». Ці слова Шекспіра теж узято з щоденника Осипа Сорохтея.
Всю війну і довго-довго після неї дружина художника, а потім син Ярослав і дочка Христина попри всілякі труднощі зберігали його спадщину, до кінця навіть не усвідомлюючи її мистецької вартості. (Після ретельної каталогізації збереженого виявилося, що спадщина складає понад тисячу творів, часом блискучих).
Нарешті, 1970-го та 1980-го років, відбулися виставки, однак надто фрагментарні — творчість майстра показали урізано, однобоко. Лишився неосмислений глибоке драматичний характер особистості художника, його роздумів про вічні цінності людського буття.
Недавні експозиції творів Осипа Сорохтея у Львові та Івано-Франківську яскраво висвітили обличчя інтелігента, до самозречення небайдужого, котрий зробив свій вибір — бути причетним до свого часу і нести нелегку ношу відповідальності з; нього.
Такий Осип Сорохтей і входить в контекст нашої культури сьогодні
м. Львів.
1.Назва картини норвезького художника-експресіоніста Едварда Мунка.
