Публікації. 1996. Х-.М.Сорохтей. Що відкрилося у серці (спогад про батька)

ХРИСТИНА-МАРІЯ СОРОХТЕЙ

ЩО ВІДКРИЛОСЯ У СЕРЦІ

Спогад про батька

Я мало пам’ятаю батька. Мені було сім років, коли його не стало. В такому віці важко збагнути у всій глибині непоправність горя, яке несе зі собою смерть найріднішої людини. Біль втрати ріс разом зі мною. Війна, окупація, смерть батька — все це змінило до невпізнання узвичаєний плин життя, відкинуло у минуле затишний і ясний світ дитинства.

…Як не дивно, але мені чомусь найбільше запам’яталася не дитяча кімната, де ми з моїм старшим братом Славком проводили найбільше часу, а наша вітальня. У дитячій кімнаті відбувалося те, що тоді належало до буднів: усе було звичне, вивчене, стягнене тісним обручем режиму дитячого дня.

На порозі дверей, які вели до вітальні, проходив кордон іншого, набагато цікавішого світу. Його принадність була вже в тому, що нам, дітям, не дозволяли гратися у вітальні. Коли тато був удома і працював, не можна було і шуміти — такий був неписаний закон, який ми засвоїли якось природно, без нотацій, нагадувань чи покарань. Це була заслуга батька.

Сам надзвичайно дисциплінований, він умів вимагати і прекрасно відчував межу, на якій треба було розрядити дитячу енергію. Батько не часто грався з нами, але зате які це були забави! Він вигадував казковий сюжет, роздавав ролі, імпровізував, ціле помешкання перетворювалося на чарівну країну. Всі вето знімалися, з шафи, під мамині зойки, вилітали простирадла і обруси, з яких споруджувалися намети, замки, і навіть безлюдний острів.

Батько був прекрасний педагог, хоч ціле життя карався своєю учительською роботою, яка виснажувала його, крала у нього дорогоцінний час, призначений для творчості, для мистецтва.

У батька не було майстерні. Саме тому в домі так оберігали спокій вітальні — куточка, де він міг малювати.

Це була велика сонячна кімната, яка здавалася це більшою від того, що в ній було дуже мало меблів. Круглий стіл посередині, кілька стільців, засклена шафа-сервант, буквально напхана книжками. Біля вікна, де було багато світла,— мольберт і велика етажерка, заставлена різними скриньками, коробками і коробочками з малярським причандаллям.

О. СОРОХТЕЙ. Автопортрет з Христунею, папір,

04. 1935

Величезне, майже на ширину кімнати вікно, затуляли кремові шовкові фіранки, якими можна було захиститися від сонця, якщо його проміння сягало полотна на мольберті.

Батько не любив зайвих речей, підсміювався над маминими мріями колись (це «колись» мама ніколи не прив’язувала до якогось конкретного часу) купити меблевий гарнітур для нашої вітальні.

9 «Дзвін» № 5—6, 1996

129

— Ні, категорично заперечував батько.— Досить того, що у нас спальня нагадує вітрину меблевого магазину….

Це було явне перебільшення. Після тривалих маминих атак батько погодився нарешті, і мама вибрала дуже скромні світлого дерева меблі для вітальні, які ми оплачували в кредит. Меблі були гарні і зручні, у мами був добрий смак, вона й сама не захоплювалася міщанським речолюбством і легко приймала батькову схильність до спартанської простоти в побуті.

Натомість, коли йшлося про чистоту, вгодити батькові було дуже важко. Паркет у нашому помешканні завжди відсвічував дзеркальним блиском, жодна порошинка не сховалася від його прискіпливого погляду, а кухня нагадувала справжню лабораторію. Досить було татові побачити маму біля плити з непов’язаною хустинкою головою, і він вибухав гнівом, який надовго виводив його з рівноваги.

Надмірна батькова охайність не раз ставала предметом жартів друзів сім’ї, але вони дозволяли собі на таке тільки тоді, коли він був настроєний добродушно, і сам готовий був покепкувати зі своїх слабостей. Зачепити його навіть і невинним жартом у неслушний час було небезпечно: він був гострий на язик і вмів влучити словом у дошкульне місце. Особливо не стримував себе, коли доводилося мати справу з пихатістю ситого самовдоволення, якого в його оточенні гімназійних панів-професорів було чимало.

Про свій одяг батько дбав сам. Костюм купував, як правило, дорогий, переважно трійку, з доброякісної вовняної тканини, і носив його довго на всі випадки життя. Краватки добирав у спокійних, але виразних кольорах, полюбляючи метели-

ІЗ ГРОНА ЗІРОК

Я знала Христину Сорохтей * ще з факультету журналістики Львівського університету. Нас познайомили у добре відомій 61-й аудитори, де зустрічалося разом кілька курсів. Христина вразила мене спокійною гідністю і природністю, усмішкою, теплим блиском очей. По тому, як вона трималася і говорила, із смаком вимовляючи звучним голосом колоритні слова, я відчула, що вона певна себе і знає, чого хоче. Бачила Ті в університетських коридорах завжди у життєрадісному студентському гурті. Потім розвело нас життя своїми дорогами на кілька десятиліть.

І раптом воно знову зіштовхнуло нас: за порадою старшого колеги я прийшла в Ті з А. Васильєвим дім оглянути твори цікавого художника Оси-па Сорохтея. Від першого ж погляду на роботи, що висіли на стінах, перехопило дух і наплили на очі сльози. Далі одна за одною витягали теки з сотнями композицій, портретів, карикатур — пером, олівцем, аквареллю, олійними фарбами. Минали години, а стан шоку, потрясіння, не минав.

* Сорохтей Христина Йосипівна (9.10.1934, Станіславів— 7.01.1988, Львів) —дочка художника Осина Сорохтея, журналіст за освітою. Працювала в газеті м. Івано-Франківська. З 1974 — у Львові. Останнє місце праці — видавництво ЛДУ ім. І. Франка.

ки. Сорочки і хустинки визнавав тільки білі, і вони мусіли бути справді білосніжні. Сорочку й носову хусточку міняв щодня, але старався, щоб ця звичка не обтяжувала маму зайвою роботою: сам чистив свій костюм, якщо мама не встигала, прав і прасував свої сорочки, білизну.

Батько умів носити речі. Невисокий на зріст, худорлявий, з неправильними рисами обличчя, він завжди Мав невимушено елегантний вигляд і вирізнявся якоюсь особливою вишуканістю. Його не можна було назвати вродливим. Він це усвідомлював і переважно іронізував на тему своєї зовнішності.

Побійся Бога, я собі не ворог — відмовлявся, коли мама просила його сфотографуватися з нами.— Ви занадто гарні для мене. Побачивши себе на фотографії поряд зі мною, ти сама жахнешся свого вибору,— підсміювався батько, але дивився він невесело.
Так бувало часто,— згадувала мама.— Тато сміявся, жартував, але його очі були завжди сумні. Часом мені було страшно за нього.

Він був, як згадують ті, хто знав його близько, людиною напрочуд цікавою. Мав надзвичайно гарні і живі очі, які буквально поглинали все, що потрапляло в поле їх зору. Смуток, що жив у його погляді, був такий глибокий, що він не міг, як не намагався, його приховати.

Це потім, значно пізніше, я зрозуміла, яка важка доля у житті і в мистецтві дісталася моєму батькові. А покищо я ще хочу вернутися у нашу станіславську вітальню, до того маленького озерця раннього дитинства, яке дало мені на життєву дорогу стільки безхмарного тепла і світла, що їх вистачило на увесь вік.

Біля дверей, у кутку вітальні стояла накрита

_______________

Така впевнена, майстерна рука, відточена до віртуозності техніка, необмежені можливості виразу при ощадливості, навіть скупості засобів — у великих аркушах і в цілих серіях маленьких рисунків, що вміщалися на долоні. Ясно було, що художник малював безперервно. Та вражаючою була не тільки кількість і якість творів, а передовсім внутрішня пристрасть, вибухова трагедійна сила, що клубком підступала до горла і била у скроні. Ніколи я не тримала в руках нічого подібного!.. Передо мною відкривався митець у могутній силі його індивідуальності, цільності, правди. Автопортрет. Безліч чорно-білих і біло-чорних рисунків на біблійні теми, які хотілося порівнювати із Дюрером та іншими великими майстрами минулого. А Сорохтей був майже наш сучасник.

Як же могло статися, що ці речі, (за винятком карикатур і шаржів, колись друкованих у часописах і експонованих на виставках 1970-го та 1980-го років) не бачили світу?

Христина поставилася до моїх емоцій дуже серйозно — вони були адекватні Ті власним. Щоб осягнути справжню велич художника, треба було знати й причини майже повного його забуття. А їх було чимало — в особистості митця, його житті й ранній смерті і в усіх реаліях нашого XX століття.

Так, з початком першої світової війни, ще студентом мобілізований, він був в «усусусах» — художником пресової квартири Легіону Україн-

130

гуцульським килимком канапа. На ній стелили гостеві, коли приїздив хтось із маминої рідні. Коли батько був у доброму настрої, він дозволяв мені залізати з ногами на канапу і тихенько гратися своїми ляльками. Він не звертав на мене жодної уваги, а я з цікавістю спостерігала за ним, горда зі свого привілейованого становища: адже Славкові такого тато не дозволяв.

Інколи батько годину, а то й більше малював, не відриваючись, тільки зрідка відступав на кілька кроків від мольберта й дивився на полотно, смішно нахиляючи голову вбік. У такі хвилини він дуже нагадував птаха — дикого голуба, якого приручив Славко і який щоранку прилітав на наше підвіконня, вичікуючи на корм.

Але так бувало рідко. Частіше він після кількох мазків відкладав пензель, палітру і починав ходити довкола стола, заклавши руки за спину. Хода в нього була енергійна, легка і якась дуже ритмічна, музикальна. Часом батько тихенько насвистував якусь мелодію, видно, це його заспокоювало, допомагало думати і шукати, бо, обійшовши кілька разів кімнату, він знову брався за пензель.

Напевно, душевне піднесення під час творення дає таку високу насолоду, яка не зрівняється ні з чим.

Чужий… Чому мені не йде з думки це слово? Для нас він був завжди найріднішим, завжди. Але ми були ще дуже малі, щоб йому про це сказати в слушну хвилину; щоб підтримати його, захистити. А він і справді був дуже ранимий, дуже беззахисний. Його колючий характер, і дошкульна іронія, і намагання триматися осторонь — все тому свідчення.

Часом мені здається, що це почуття відчуження, непрощеної кривди з дитинства, яке позба-

вило його найнеобхіднішого — родинного тепла.

Я знаю про це від мами, але й батько теж розповідав історію свого дитинства, дуже скупо, він не любив і не вмів скаржитися і не допускав навіть думки викликати до себе співчуття.

У кожної долі — свої невмолимі повороти. Хто зна, чим завинив перед нею мій дід, але вона його не помилувала. Я майже нічого не знаю про діда, не можу навіть уявити, що це був за чоловік. Знаю тільки, що за походженням він був чех і прадіди його називалися Срхтіями, а вже котрийсь з них, потрапивши волею чи неволею, цього теж не знаю, в Галичину, став Сорохтеєм, бо не давався українській вимові оцей гортанний набір приголосних.

Ще знаю, що дід був залізничником і молодим трагічно загинув під час катастрофи, залишивши троє малих дітей. Середущим був мій батько. Як і в кожній осиротілій сім’ї, матері довелося взяти весь тягар турботи про дітей на себе. В часи, коли жінка не мала жодної спеціальності і була повністю залежна від чоловіка — утриманця сім’ї, повдовіти означало повну катастрофу всіх життєвих планів. Батькова мати, в ту пору молода і вольова жінка, боролася з бідами, що навалювалися на неї, як могла. На скромну пенсію їй чудом вдавалося годувати і одягати дітей, посилати їх до школи. Полька за національністю і ревна католичка, вона несла свої жалі до костьола і там шукала розради і підтримки у своїх вдовиних скрутах, її довір’я до ксьондзів було безмежним, і з ними вона й вирішувала майбутнє свого одинака.

«А Юзек,— як потім розповідала мені батькова молодша сестра Марія,— був дуже дивним хлопчаком. Живий, бистрий, водночас надто лагідний, якийсь незрозумілий, незбагненний. Ми ніколи не

ських Січових Стрільців. Оточували Сорохтея там митці-колеги, та лише його спостигла доля спокутувати це посмертною німотою. У 1920-х роках Сорохтей виконав портрет митрополита А. Шептицького, який з ще гіятьдесятьма його шедеврами було спалено партійними функціонерами від культури в Національному музеї в Львові. Але ж знищено було роботи й Олени Кульчиць-кої, і Олекси Новаківського та інших цікавих художників, не підданих тотальному остракізму радянськими істориками мистецтва.

Причина насамперед полягала в тому, що Сорохтей був надто самобутній і незалежний, надтоі не схожий на інших глибиною совісності, гіркою мукою невдоволення собою. Митець-анахорет, що не приймав сучасний йому світ, не вписувався ні в мистецьку свідомість міжвоєнного двадцяти-

, ліття, ні, тим більше, у фанфарну ідеологію ху-

дожньої творчості радянського періоду. Поці-нювачами доробку О. Сорохтея залишилася тільки його родина. Вдова художника, Марія Карп’юк, з повним усвідомленням відповідальності зберігала твори і все, що було пов’язане з діяльністю Сорохтея, як святиню. Обдарована художниця, улюблена учениця Олекси Новаківського, вона розуміла історичну вартість цієї спадщини. З жертовною легкістю змогла зректися власного хисту, не шкодуючи і своїх творів. 1952 року знищила поздоровчі листівки та записки митрополита Шептицького, дорогі пам’ятки Ті юності, коли

довідалася від В. Свєнціцької про акцію спалення «націоналістичних» творів Сорохтея та інших митців.

Христина Сорохтей успадкувала від матері Ті покликання — берегти батькові твори. Вона відчувала в них те, чого не помічали інші, і була переконана, що завжди так не буде. Тому з запалом узялася за підготовку повної виставки творів О. Сорохтея, що ми довго й ретельно з нею обговорювали. Вона познайомила мене з блискучими статтями Миколи Голубця («О. Сорохтей»), Івана Іванця («Мистець-анахорет»), М. Рудницького («Карикатурист в карикатурнім середовищі»), які свідчать, що справжні знавці давно здавали собі справу в тому, яким непересічним явищем був Осип Сорохтей.

Христя занурилася у роботу над упорядкуванням каталогу батькових творів на 1069 позицій, у якому систематизація йшла не за роками — за днями. Це була капітальна праця, і як багато дала вона для розуміння авобіографічності творів митця, їх драматургії в існуванні художника. Праця приносила тривожну насолоду.

І от виставка малярства й графіки Сорохтея відбулася у Львові 1986 р., * потім була повторена

* Осип Сорохтей. Каталог. Автор вступної статті — О. Ріпко, упорядники каталогу — X. Сорохтей, М. Фіголь.— Львів, 1986.

131

знали, як він поведе себе, вгадати якою буде його реакція. Бувало, поділить мама між нами щось смачне, лакоме, цукерки чи печиво, а Казя (це старша батькова сестра) підморгне мені і просить: Юзю, дай мені, ти ж того не любиш… Він подивиться якось так дивно і тут же відсуне від себе тарілку без єдиного слова. А часом візьмеш у нього якусь дурницю, шматочок кольорового скла або круглий камінчик і він так розсердиться, що мало до бійки не дійде. Щоправда, наша мама вміла дуже скоро таку пожежу гасити. Вона ніколи не вникала, хто що кому зробив, чи хто що кому сказав. Діставали всі порівну…»

Пропозиція влаштувати сина у спеціальну школу отців-єзуїтів була дуже спокусливою і, очевидно, розв’язувала всі проблеми. Мама свято вірила, що монастирська школа отців-єзуїтів, хоч і трохи сувора, не може навчити нічому, крім добра. Вона менше переймалася доньками, врешті-решт вони могли обійтися без гімназії. А от, сина, Романа (таке було друге ім’я батька) треба було конче вчити. Водночас вона любила свого єдиного сина, пишалася ним, вірила йому. Так десятирічним хлопчиком батько потрапив у ту шкоду…

Хлоп’яча школа отців-єзуїтів інтернатського типу мала сумну репутацію. Можна собі тільки уявити, скільки жорстокості, самодурства, тупості злилися воєдино, щоб ретельно, планово вбити в дітях живу думку і живу душу.

Цієї школи батько не міг забути ніколи. Дванадцятирічним хлопцем він втік від отців-єзуїтів і не повернувся додому.

Не думаю, що взяли гору почуття страху чи образи на матір, чи жалю до неї. Ні, пізніше, уже будучи дорослим, батько був дуже уважним і дбайливим сином, він любив свою матір, часто навідувався до неї, завжди пам’ятав про її день народ-

ження, іменини. Тітка Маня мені розповідала, що втеча батька зі школи була страшним ударом для їх матері. Вона довго чекала, що Юзек прийде додому, не дозволяла торкатись його речей, книжок, щодня застеляла його ліжко. Коли впевнилася, що він не повернеться, замкнулася, навіть не згадувала при нас його імені. Але ночами пошепки молилася за нього. Через багато років, коли Юзек мав приїхати з Кракова і мама собі місця не знаходила, готуючись до цієї зустрічі, Казіка піддражнила її: «А пам’ятаєш, як ти казала, що ніколи йому не простиш, що знати його не хочеш?»

«Що ви, гуски, розумієте? — махнула вона в наш бік зневажливо рукою,— то мій син».

Мусило боліти моїй бабці Сорохтейовій (так, на польський лад, називали її у нас вдома) серце за дитиною.

Вони обоє були з характерами і прекрасно розуміли одне одного, знали, що жодне не поступиться тим, що для нього головне, освячене переконанням.

Коли нас з братом привели в гості до бабці Сорохтеєвої, це була старенька, дуже розповніла жінка, яка годинами просиджувала в плетеному кріслі на заскленому ґанку і незворушно прислухалася до співу своїх улюблених канарок. їх було кілька пар, вони вільно літали по ґанку, їли тільки з рук її, сідали їй на плечі і взагалі почували себе в рідній стихії. Ґанок нагадував маленьку оранжерею: скільки тут було хатніх квітів — зелені пальми, фікуси, великий рододендрон — це те, що я вміла вже тоді розрізняти. Та особливу увагу привертали вазони, якими були заставлені півколом підвіконня ґанку. Очевидно, це були якісь тендітні гнучі рослини, яким потрібні були допоміжні дерев’яні палички, і на вершечок кожної з них була настромлена блискуча кольорова куля, подібна до

в Івано-Франківську. Туди на відкриття Христи-на приїхала вже тяжко хвора. Але очі її сяяли, як у молодості.

Про свої враження написав їй 7.01.1987 із Сня-тина 80-літній художник, учень Новаківського і Краківської Академії Ярослав Лукавецький. Його лист Христина прилучила до батькового архіву. Земляк писав: «…Ще раз дуже вам вдячний, що не забули і запросили на велике свято — відкриття виставки. Якби не Ваша відданість справі, енергія (…) я не усвідомив би собі, яка велич, вартість спадщини О. Сорохтея, такого скромного митця. (…) Обі ці виставки, каталог дуже цінні перед 100-літтям, яке вже так близько. (…). Читав раз, тепер перечитую вдруге і щоразу знаходжу влучні, виразисті очерки такої складної графіки, органічно виведеної на тлі епохи».

У ці останні роки, змагаючись із хворобою, Христина писала спомини про батька, матір, їх близьке оточення. Вона не готувала їх до друку, хоч це було б цілком природно. Вийшовши з грона зірок, всебічно обдарована, Христина Сорохтей була надто вимогливою до себе і надзвичайно скромною, маючи перед собою зразки духовного подвижництва і посвяти високим ідеалам. Вона намагалася у властивий їй спосіб зафіксувати минуле, що зненацька відсунулося так далеко, оточити себе дорогими образами й картинами, роздумувати над життєвими принципами близь-

ких їй людей і найбільше — над безхибністю, безкорисливістю і безкомпромісністю свого батька.

Розрізнені, уривчасті записки Христини складаються у правдиву оповідь-сповідь, викристалізо-вують ясну постать їх авторки, чар її тонкої й глибокої натури. Торкнутися душею цих рядків — радість для тих, хто пам’ятає Христину, а таких чимало.

Вона пережила вік батька й брата всього на три роки. Інакше публікація спогадів, унікальних фотографій та інших цінних для історії нашої культури матеріалів у часи, коли суспільність незалежної України з великою зацікавленістю й ностальгією звертає свій погляд до насильницьки забутих подій і рушійних сил першої половини XX ст., тепер була б підготовлена нею самою.

Проте й так Христина Сорохтей, що неймовірно схожа на свого батька прямим і сильним характером, і на матір — ніжною душею і відкритою, яскравою привабливою вродою,— зв’язує нас з особистостями своїх рідних та їх незвичайними долями.

Сюжет психологічної драми (чи двох психологічних драм), що не міг не відбитися й на світовідчутті Христини, переданий нею стисло і делікатно.

Олена РІПКО

м. Львів

132

тих, якими прикрашались ялинки.

Мене підвели до бабці, я поцілувала їй руку і вона мовчки притулилася вустами до мого чола. Потім ба^бця почала мене про щось розпитувати, але я мабуть відповідала невлад, раз у раз позираючи на кольорові кулі, які буквально зачарували мене. Бабця вирозуміло посміхнулася і дозволила мені зняти одну кулю небесного голубого кольору. В моїх руках куля раптом втратила всю свою загадкову принадність, як і багато речей на світі, які зблизька зовсім не такі, яким здавалися і на відстані.

Такі візити до бабці були не частими. З усього відчувалося, що мама не радо буває в їхньому домі. Хоч батько, як завжди в товаристві, жартував . і намагався створити невимушену атмосферу, жінки «не розмерзалися», як він любив казати. Якийсь зовні непомітний «льодок» заважав їм зблизитися тоді.

Пізніше, вже після смерті батька і бабці Сорохтеєвої, яка його не набагато пережила, мама дуже близько зійшлася з тетою Манею, мабуть пережите горе зблизило їх, на його фоні всі попередні непорозуміння і образи вже виглядали дрібними і не суттєвими. Думаю, що вони не раз думками озиралися на той час, коли, не вміючи переступити через свою гордість, завдавали цим батькові болю. Але так вже створена людина, що розуміння приходить пізніше, і не завжди…

Але повернуся до ранійшого минулого…

Я роздумую над тим, як жив дванадцятирічний хлопчик, опинившись без даху над головою, без опори, допомоги — сам, один. Як же ти жив, батьку?

І скільки доброго, людського мало бути в його душі, що не вистудилася, не висхла в ньому ні віра в людей, ні цікавість до їх світу, ні вперте бажання осідлати свою ще не ясну мету.

Рисував батько змалку, як лише відкрилися йому олівець і папір.

Обидві його сестри довго зберігали свої портрети, намальовано кольоровими олівцями їх семирічним братом.

Батько мав щастя. Він зустрів доброго чоловіка, який дав йому більше, ніж мав сам. Добрі люди є і були у всі часи, бо інакше як би вистояв під сонцем оцей світ, в якому живемо?

Маляр-альфрейник, до якого невеличкий на зріст, худий, з якимсь дорослим проймаючим поглядом хлопчина попросився в помічники, мав душу митця. Побачивши, як новий учень одним розчерком олівця нарисував його портрет, заохав від захоплення, для якого не міг знайти слів.

Свій «портрет» і свого учня він того ж дня

забрав додому, в маленький, невеличкий будиночок

на околиці міста, десь в районі вулиці Голуховського за мебльовою фабрикою Сімаковича і Камлєра.

Пізніше батько скаже: «Це був мій найкращий учитель у житті і в мистецтві. Він навчив мене людяності, без якої чоловік нічого не вартий».

Майстерністю альфрейника батько похвалитися не міг, хоч ремесла навчився і всіляко намагався відробляти свій хліб. В цьому не прикрашеному жодними ілюзіями простому світі станіславських ремісників життя виступало, як на графічних відбитках, у двох чітких кольорах: чорному і білому. Чорного було багато.

Двадцяте століття починалося безрадісно, Австро-Угорщина тріщала, як стара свитка, що вже

М. КАРП’ЮК. Портрет О. Сорохтея, папір, олівець, 1928

і не прикрашає, і не гріє, і взагалі ні на що не придатна. Якоюсь невидимкою-примарою на ремісників наступав капіталізм, вони не знали, що воно за сила, але відчували її безжалісні кліщі, які все тугіше стискали їхні і без того невеликі заробітки.

З цього світу, де боротьба з життєвими злигоднями не могла вбити в людях ні доброту, ні почуття власної гідності, з цього світу, де людині складали ціну за її хист і вміння, де безпомилково розрізняли справжнього майстра і «полатайка», батько виніс глибоке почуття симпатії до людей простої (але лише на перший погляд простої, бо нема її такої) праці, серед яких він зустрів стільки непересічених талантів і непересічених натур.

Ковалі, дроворуби, муляри, вони пізніше ожили в його рисунках, акварелях, які вражають незвичайною динамічністю, психологічною, філософською глибиною, художньою правдою і повагою до людини-трударя, яка тільки одна і має право на високе ймення людини.

В цьому циклі робіт — не просто спостережливість художника, для якого кожна побачена вуличка, сценка (схоплена поглядом) ставала живою натурою. В них — глибока безкомпромісна позиція митця: людина і її праця — ось два мотиви, дві цінності найвищого порядку. І водночас — жодної зайвої деталі, жодної фальшивої ноти. З усього видно, як добре знав і розумів він цих людей.

Одного разу батьків господар казав, що не може «брати гріх на душу» і дивитися як «пропадає талант», тому з завтрашнього дня «ти, хлопче,

133

Пам’ятна знимка з 15 квітня 1927 р. Стоять зліва направо — С. Луцик, А. Мамоца, Вулик, В. Годис, С. І’ординський, М. Мороз, В. Грищенко, Пацуркевич, 1. Попара. Сидять зліва направо — С. Гебус, М. Карп’юк, проф. Новаківський з дітьми, О. Плешкан, Г. Смольський

підеш до гімназії (школи), а після лекції, (так називалися уроки), будеш, скільки зможеш, мені помагати». Після закінчення школи майбутній художник був записаний до вчительської семінарії, яку він і закінчив. Але зацікавлення мистецтвом його в той час ніколи не полишало. В 1909 р. у Станіславі виходив молодіжний літературно-художній журнал «Зірка», який він повністю ілюстрував.

Батько належав не до тих людей, які трактували почуття вдячності як неоплатний борг.

Пізніше, уже двадцятилітнім юнаком, він прийде у Краківську академію мистецтв з твердим наміром стати українським художником.

В канцелярії довго крутили перешіптуючись, його метрику, в якій чорним по білому записано, що його Йосифа-Романа Сорохтея, мати — римо-католичка і батько — теж римо-католик.

«АІеz раn jest роlakem!» — нарешті вигукне канцелярист з витягненим від обурення обличчям.

«Вагdzo раnа рrzepraszam, аlе jа lеріеj znam, kim |jestem!» — відповість йому мій батько чистою польською мовою, якою прекрасно володів, розуміючи, який виклик долі він кинув. В академію його все ж таки прийняли, провівши відповідну «обробку»: безсоромно (але правдиво) тлумачили йому, що його чекає в майбутньому, як ускладнить він собі життя, не кажучи вже про відсутність най-мізерніших видів на мистецьку кар’єру.

Він знав про це й сам. Думаю, що цей крок мав куди глибше коріння, ніж могли збагнути краківські пани-професори.

Це був своєрідний протест проти несправедливості, вияв солідарності з народом, який терпів тягар подвійного гніту. Це була і сплата боргу

станіславському ремісничому передмістю, яке, не питаючи метрики, прийняло його під свій дах як рідного і вивело на самостійний життєвий шлях.

Богатоликий Краків не міг не дивувати і не полонити своїми стародавніми пам’ятками і сучасним пульсом життя, і збереженою з минулого столичною прецезійністю. Невдовзі він вивчив це місто досконало і полюбив його стримано і ніжно почуттям, яке з віком не втрачає барв і свіжості, бо тісно сплелося зі спогадами студентської молодості. Дарма, що доводилося недоїдати і недосипляти, заробляючи на прожиток.

Правдоподібно, це було так. Нічим зовні непримітний студент, що тримався осторонь богемного гурту завсідників кав’ярень і не вирізнявся, як це тепер називається, комунікабельністю, дивував працездатністю і вмінням доходити суті, замислюватися над усім, що потрапляло в поле його зору.

Всього дійти самостійно, запам’ятати, проаналізувати, оцінити. Ця звичка прийшла з дитинства, з отої шкільної науки, яку треба було повсякчас доповнювати самоосвітою і сприймати критично. І ще характер. Гордий, вразливий, безкомпромісний. За час перебування в Академії, як свідчать документи, батько отримує нагороду за акт і композицію та вечірній рисунок, одержує похвальне відзначення на виставці студентських робіт, отримує бронзову медаль і грошову нагороду на виставці.

Я не беруся судити про те, хто з батькових вчителів, (а це були відомі польські художники), який вплив справили на його творчість. Це справа мистецтвознавців. Не хочу заглиблюватися і в історію польського мистецтва, де імена Фалата, Вайса, Панкевича, Пеньковського, Дембіцького посіли

134

належні і гідні їх таланту місця.

На формуванні творчої індивідуальності батька позначилось і його знайомство з творами європейського мистецтва минулих епох. Особливо був захоплений він графічними серіями Ганса Гольбей-на й Альбрехта Дюрера. Мабуть, вони наштовхнули його пізніше на створення власних графічних серій — «Страстей Христа» і «Хресної дороги».

…Батько важко сходився з людьми, а друзів у нього і поготів було небагато. У своїх стосунках з людьми він був надзвичайно вимогливий і безкомпромісний. Будував їх за принципом «все, або нічого». А «все» означало передусім близькість, взаєморозуміння вищого порядку. З перших днів праці в Станіславі його приятелями стала сім’я Ульванських. Батько любив бувати в їх домі, де завжди панувала невимушена атмосфера щирих взаємин, де точилися розмови про прочитане й побачене, де любили музику, народну пісню, розуміли жарт і володіли рідкісним даром — почуттям гумору. У провінційному Станіславі, в колах тодішньої вельми обмеженої проміщанської інтелігенції такі люди були рідкістю. До Ульванських сердечно прив’язалася і мама. І хоч після смерті батька, по виїзді зі Станіслава їй не часто випадала нагода відвідувати Ульванських, кожна така зустріч була для неї святою, поверненням, бодай у спогадах, у незабутні часи їх спільної молодості.

В останні хвилини батькового життя мати встигала покликати доброго друга сім’ї, з яким ми жили тоді в одному будинку, лікаря Воєвідку. Зробивши все, що було в його силах, він довго тримав у своїй руці батькове зап’ястя, плакав. Пульсу вже не було…

їх дружба була чисто чоловічою. Вони любили розмовляти, грати в шахи, прогулюватись удвох. Більш нікого не допускаючи до цього взаємоспілку-вання. Воєвідка був одружений з єврейкою, дуже вродливою жінкою, яка викликала повсюдну заздрість своєю елегантністю, любила товариство, розваги. Він найчастіше відмовлявся бувати в товаристві, яке її оточувало. І з браку часу, а швидше через те, що нудьгував на банкетах і вечорах.

У перші дні окупації Воєвідку викликали до гестапо. Почали з компліментів його високому лікарському авторитету. Запрошували працювати в спеціальній клініці, яку мали намір відкрити. Ясна річ, тільки для німців. Він відмовився. Компліментів більше не було. Йому пояснили, що тільки цей крок може зберегти йому життя. Адже, його сім’я, він сам розуміє, приречена… Він відмовився…

…Коли мама зрозуміла, що сталося, і кинулася до батька, Воєвідка обняв її за плечі і сказав: його вбила війна…

Я думаю, що це правда. Дарма, що батько помер від інфаркту, від одного єдиного приступу — першого і останнього. Кожна куля з фашистської зброї цілила в його серце, кожна шибениця з невинною жертвою обривала і його життя.

Мама розповідала, що тоді, після того виклику в гестапо Воєвідка, повертаючись додому, прийшов до нас. Блідий, рука тремтіла, але він мовчки привітався з мамою. Вони зачинилися з батьком у вітальні і довго розмовляли.

Пізніше, коли батька вже не було серед живих, і ми, сяк-так спакувавши найнеобхідніші речі, переїхали до Снятина, мама вирішила залишити мого брата Славка (йому тоді було 11 років)

Наталя Семенюк, сестра Мари Карп’юк, з чоловіком Марком Черемшиною, Снятин, 25. 12. 1913 р.

у гімназії до канікул. Воєвідка наполягав, щоб брат жив у них, але мама не хотіла обтяжувати їх відповідальністю за чужу дитину, і помістила брата в бурсі. Тільки погодилася, щоб Славко приходив до Воєвідків у недільні дні.

Це сталося на другу неділю після нашого від’їзду. Брат пригадував, що він прийшов до Воєвідків у полуднє, і мати дружини Воєвідки попросила його піти купити хліб. Ще дуже наказувала, щоб не загубив хлібні картки. Крамниця була недалеко, і повернувся він швидко. Біля будинку побачив криту вантажну машину, а в під’їзді стояли фашисти з автоматами навперевагу. Його не зупинили і він почав швидко підніматися по сходах. Раптом завмер: два автоматники йшли попереду, за ними, обнявши за плечі десятирічного сина, йшов доктор Воєвідка. Він суворо глянув на брата і швидко відвернувся, даючи йому зрозуміти, щоб нічим не виказав свого почуття. Благородство й мужність не зрадили йому до останніх хвилин життя…

Що ж, до Снятина — то й до Снятина. Хоч якась переміна, якесь, бодай умовне, звільнення від задушливої атмосфери щоденних зустрічей з нецікавими людьми, вимушених розмов про ніщо, прискіпливих зауважень гімназійного начальства.

Призвичаєння — це імунітет проти болю за втраченим. Але призвичаєння притуплює зір і гостроту сприйняття.

Я багато років прожила у Снятині, так багато, що перестала помічати незвичайну, якусь воістину казкову красу цього маленького і дуже затишного містечка.

135

Побачивши чимало прекрасних міст по світу, схиляю голову перед своїми предками, які знайшли під сонцем цю мальовничу гору, оперезану Прутом, і оселилися тут.

Тепер, із відстані часу, коли намагаюся уявити першу батькову зустріч зі Снятином, перед моїм мисленним зором знов і знов вимальовується закосичене садами, звите на вершечку гори, як гніздо велетенського птаха, місто моєї юності.

Ніби я знову йду дорогою із залізничної станції, а стара ратуша здалеку придивляється мені своїм недремним оком…

Цією ж дорогою влітку 1926 року прийшов до Снятина і мій батько. Зупинився над Нрутом, як розповідав потім мамі, відчув, що скинув у воду весь тягар пережитих у Станіславі прикрощів.

Гірська річка тут, біля підніжжя гори, широка, спокійна, але там, де хвилі перестрибують через кам’янисті пороги, проявляється її нестримний войовничий характер…

Милуючись звідси видом на місто, батько, певно,
тоді вирішив оселитися в якомусь з будиночків,
що приліпилися на самому краєчку стрімкого бе
рега. ,

Будинок, де мешкав батько в той час, я пам’ятаю дуже добре. Його господарями були Левицькі, привітні й музикальні люди. Ірена Левицька, дочка батькових господарів, і його учениця, товаришувала з моєю рідною тіткою Наталею Семанюк *, дружиною письменника Марка Черемшини. На одному з музичних вечорів, які влаштовували у своєму домі Левицькі, їх познайомили. Наталя Василівна пізніше розповідала, що Сорохтей справив на неї дуже дивне враження. Він мало говорив, був, як їй здалося, у поганому настрої, і обличчя його розпогоджувалося тільки тоді, коли хтось сідав за фортепіано.

Вдома тета розповідала Черемшині, що познайомилася з молодим художником, якого вислали за кару до Снятина вчителювати. Бо нарисував карикатуру на директора Станіславської гімназії, який дуже переслідував селянських дітей, і все місто впізнало цього «шановного пана директора» у зображенні бульдога.

— Черемшина щойно тяжко перехворів, не ви
ходив з дому і був роздратований моєю відсут
ністю. Тому ніяк не прореагував на мої слова,—
якось розповідала мені тета.— Але за кілька днів,
на моє здивування, він раптом запропонував:
запроси-но в неділю до нас на обід отого молодого
художника. Я сам колись був молодий і починав
серед чужих людей, то дуже нелегка річ.

На недільному обіді, як завжди, був ще друг нашої сім’ї Микола Фірманюк, життєрадісний гуморист, часом гострий сатирик. За столом розмовляв мало, коли чоловіки перейшли до кабінету, де звичайо пили післяобідню каву, стало цікавіше. Черемшина дуже втішився, довідавшись, що Сорохтей не курить (йому щойно довелося за порадою лікарів кинути палити), а Фірманюк, щоб не дратувати господаря, виходив з цигаркою у сад.

— Знаєте,— звернувся Черемшина до Сорох-
тея,— я Вам хочу подякувати, що’сте відплати
ли трохи тому директорові за кривдження селян
ських дітей. Я сам був колись у шкірі таких знева-

* Семанюк Наталя Василівна, у дівоцтві Карп’юк, була засновницею і директором музею Марка Черемшини в Снятині.

М. Карп’юк. Батько М. Черемшини, Юрій, полотно олія

жених учнів і добре знаю, як то довго пече і які сліди залишає.

Побачивши, з якою цікавістю Сорохтей поглядає на полиці його бібліотеки, Черемшина перевів мову на літературні теми, поскаржився, що має багато творчих боргів, хотів би зробити й чимало перекладів, а здоров’я не дає змоги працювати на повну силу.

Ви, певно, й самі як молодий учитель,— знову звернувся до Сорохтея,— помічаєте, що селянські діти тягнуться до освіти. А правдива освіченість неможлива без знайомства з тим кращим, що є усвітовому письменстві.
Маєте рацію, пане меценасе,— підтримав тему Сорохтей.— Під час студій у Кракові я мав нагоду читати багато речей добрих письменників у польських перекладах. Якщо не можеш пізнати письменника в оригіналі, то дуже багато значить, коли маєш переклад, а ще й рідною мовою. Це якось відразу робить різні епохи ближчими і зрозумілішими.

Ще поговорили про нові книги, які Черемшина щойно одержав поштою з книгарні зі Львова, деякі переглянув, дещо почав читати. Запропонував Сорохтеєві користати з його бібліотеки. Це була найкраща ознака, що гість заімпонував Черемшині і викликав у нього симпатію.

Це була перша і остання їх зустріч. Навесні 1927 року Марко Черемшина раптово помер від інфаркту. Черемшину ховали за старим гуцульським звичаєм. Три рази вдарили домовиною об поріг. Потім труну на раменах винесли на подвір’я, поклали на віз, запряжений двома парами сивих волів з барвінковими вінками на рогах. Все було

136

убране квітами, й народний хор товариства «Боян» співав пісні. А гуцулів було стільки, що Снятин такого похорону ще не знав.

І батько з гущі багатолюдної процесії проводжав письменника в останню путь, слухав на могилі промови його друзів Василя Стефаника, Лева Ба-чинського, Семена Зінкевича, Миколи Онищука.

Зерна цього знайомства проросли зацікавленням творами «покутської трійці, — Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича. Кожен з цих письменників був досконалим знавцем народного життя, селянської психології, кожен сягав глибокого соціального коріння. Особливо сильно зачепили батькову душу новели Черемшини «Село за війни» та Стефаникова збірка «Земля», в яких трагедії маленьких людей виростали до великого скорботного осуду першої світової війни.

Батько сам пережив цю війну і ненавидів її. Війна суперечила всьому йому єству, самій суті його мистецтва, просякнутого гуманізмом, думкою про майбутнє народу.

Три нелегких роки, прожиті Сорохтеєм у Снятині, він називав потім найщасливішими в житті. Передусім тому, що вони були опромінені знайомством з моєю мамою. Мама, Марія Василівна Карп’юк, в той час навчалася у школі відомого українського художника Олекси Новаківського у Львові. До Снятина вона приїжджала, як звичайно, на канікули і не могла не зустрітися з Сорохтеєм. У такому невеликому містечку кожна людина на видноті. їх познайомили. Взаємна симпатія, спільність зацікавлень проклали дорогу почуттям, які у майбутньому з’єднали їх долі. Тоді, влітку 1927 р., вони ходили разом на етюди і критикували свої щойно закінчені або й не закінчені роботи. Саме цього літа мама зробила прекрасний портрет Сорохтея, який, на щастя, зберігся донині. Він має свою історію.

Портрет зайняв центральне місце в експозиції маминих творів на виставці учнів школи Новаківського у Львові 1928 р. Члени польської шовіністичної організації, яку підтримували польські урядові кола, увірвалися в приміщення, де експонувалася виставка, і розгромили її, по-вар-варськи знищили більшість творів. Та портрет чудом уцілів.

Надсилаючи батькові фотографію своєї експозиції, зроблену перед нападом фашистських молодиків, мати на звороті написала: «Професор, гратулюю вам, всьо знищено — лише Ви оцаліли — якесь Провидінє чувало над Вами, Шлю вам знимку з-перед знищення і здровлю вас… Львів, Манука Карп’юк, 20.ХІ.28».

В родинному альбомі збереглося фото, яке відтворило той акт вандалізму — на нього не можна дивитися спокійно. На звороті маминою рукою зроблено напис: «Виставка школи Новаківського після нападу польських корпорантів в листопаді 1928 р.»

Дивлюся на інше фото — день відкриття виставки 25 жовтня 1928 р. Це груповий знімок у виставочному залі, де в першому ряді сидять митрополит Андрей Шептицький і Олекса Нова-ківський, стоять учні мистця Антін Малюца, Степан Луцик, Святослав Гординський, Володимир Гриценко, Стефанія Гебус, Володимир Годис, Григорій Смольський, Григ. Пацюркевич, Ольга Плешкан, Михайло Мороз і мама, Марія Карп’юк. Вона сама й написала імена на звороті.

М. Карп’юк. Мати М. Черемшини, полотно, олія

Завжди із вдячністю згадувала мама Ексцелен-ція, його меценатство, шляхетну й безкорисливу допомогу галицьким митцям. Ще перед школою Новаківського моя мама брала участь у конкурсі молодих митців, була відзначена премією, стала «стипендисткою» митрополита Андрея, на його кошт їздила до Парижа з метою ознайомлення із західним мистецтвом.

Зберігся в родині каталог VIII мистецької виставки 1936 р. у Львові, що її Асоціація Незалежних Українських Мистців присвятила Митрополиту Андрею. У вступі читаємо: «Історія перечислить колись усі ті прізвища, оцінить кожен почин і подвиг Вашого меценатства, Вашого жертвенного зацікавлення українським мистецтвом і Вашої безпосередньої участи в його розвитку.

Наша виставка це тільки одна сторінка того меценатства, одна комірка його складного організму, а разом з тим тільки один із скромних виявів вдячности й пошани, що з нею наш мистецький гурт відноситься до Вас, Ексцеленціє».

В каталозі фігурують імена Олександра Архи-пенка, Святослава Гординського, Івана Іванця, Павла Ковжуна, Едварда Козака, Олени Кульчиць-кої, Ярослави Музики, Романа Сельського, Петра Холодного та інші. Брав участь у виставці і батько («Зняття з Хреста», «Тайна вечеря», олійний «Автопортрет», акварельні пейзажі Снятина).

Єдине, що ретельно спакувала мама після батькової смерті — то були його роботи і все, що торкалося його творчого життя. Власними рисунками й етюдами, виконаними ще в час навчання, бо по одруженню з митцем відклала назавжди олівець і пензель, вона не дорожила, хі-

137

Знижка з виставки (25. 10. 1928 р.). В центрі сидить — митрополит А. Шептицький, третій зліва — О. Новаківський. Стоять зліва направо: С. Луцик (1), А. Мамоца (2), Г. Смольський (3), С. Гебус (6), М. Карп’юк (7), О. Плешкан (9) та ін.

ба що портретом О. Сорохтея 1928 р., що їй таки справді вдався, і ми остаточно переїхали до Снятина та оселилися в бабусі по маминій лінії.

Старий дерев’яний бабусин будинок і раніше не раз бував нашим пристанищем. Тут нам двічі доводилося жити довший час, коли батька звільнили з роботи в станіславській гімназії. Сюди ми переважно приїздили з мамою згодом, одержавши відпустку, до нас приєднувався й батько. Він дуже любив наш снятинський сад, залюбки малював у ньому. Тепер, коли я дивлюся на батькові акварелі з нашого старого саду, я бачу його очима художника, бачу, скільки почуття любові до природи, до рідної землі вкладав він у ці «портретні» образи старих яблунь. Кожне з цих дерев мені завжди нагадувало живу істоту, яка прожила довге життя і тому знає йому ціну.

Сад був справді розкішний: старий, розлогий, зі слідами запустіння, що надавало йому якоїсь особливої екзотичної краси. Окрасою його була широка стежка, осаджена з двох сторін нарцисами і кущами червоних порічок. Навесні, на фоні ще безлистого саду, два ряди розквітлих нарцисів розливалися як два білі потоки, як диво пробудженої природи. В погожі дні запах їх долітав крізь відчинені вікна аж до хати. Пізніше, коли сад огортався біло-рожевою хмарою яблуневого цвіту — хотілося плакати від думки, що ця краса така скороминуща.

В малій кімнаті — вона так і називалася «малою» і насправді була вузька, з одним вікном на вулицю, ледве вміщала ліжко та шафу — мама поскладала батькові речі: книги, мольберт, великі папки з рисунками, дерев’яні ящики з фарбами, ще якісь пакунки, згортки, і зачинила двері на ключ. Час від часу вона заходила туди, прихопивши ганчірку, якою в домі витирали пилюку, начебто

прибрати, навести порядок. Коли вона не щільно причиняла двері, я бачила, як вона сиділа на одному з ящиків закривши обличчя руками. Я знала, що мама беззвучно плаче, хотілося підійти до неї, обняти за шию, погладити її красиве чорне волосся. Але дитяча інтуїція підказувала, що цього не можна робити, що вона хоче бути сама.

Якось мама забула ключа в дверях «малої» кімнати, і я насмілилася туди увійти. В кутку біля пічки стояв батьків мольберт, незвично порожній, оголений. На підлозі лежали згортки малярського полотна, дерев’яні дощечки, напіввитиснені тюбики олійних фарб… Від цього безладдя, такого невластивого батьковим речам, які він, по натурі до пересади акуратний, охайний, завжди тримав у ідеальному порядку, повіяло дивним сумом і пусткою, наче самі речі оплакували свого господаря. Навіть повітря тут було важке, застигле, гнітюче…

Яке щастя, що дитинство не знає переслідувань журливих думок, що терням впиваються в душу і проймають її підступним ниючим болем.

Я вислизнула з малої кімнати. Хотілося якнайдалі втекти від неї, побаченого, від якоїсь незрозумілої тривоги, що огорнула все моє єство. Крадькома, щоб не потрапити на очі дорослим, перейшла я в другий кінець будинку до невеличкої комори, далі дерев’яними сходами на горище. Я давно облюбувала його для своєї «схованки». Тут завше панували сутінки і тиша. Я вмощувалася в старому, без ніжок, кріслі так, щоби не зачепитись спідничкою за вистромлену заіржавлену пружину, і безвідмовна уява несла мене на своїх крилах в недалеке і водночас таке далеке минуле. Перед очима поставало наше помешкання, де ми були всі разом і нам було так добре… Минуло багато літ, доки я зрозуміла, скільки гірких хви-

138

Виставка школи Новаківського після нападу польських корпорантів, листопад 1928 р.

лин пережив мій батько в цих затишних кімнатах.

Я не перестаю захоплюватися твоєю мужністю, батьку. Своіми карикатурами ти замахнувся на силу, яка могла тебе знищити, розчавити, позбавити всього, чим ти дорожив. Адже в тебе не було ні рахунку в банку, ні моргів поля чи лісу, які запевнили б тобі і твоїй сім’ї безбідне існування в скрутній ситуації. Ти міг розраховувати лише на шматок хліба, зароблений щоденною працею. І це в той час, коли чимало вчителів, і особливо українців, були без роботи, їм пропонували, як велику ласку, посади в найвіддаленіших куточках Польщі, десь на Мазурах чи в гуральських селах…

Мамина молодша сестра Ольга довший час змушена була вчителювати в якійсь глухій закутині Польщі, на Мазурах, де до неї, підбурювані ксьондзом, дуже вороже ставилися учні та їх батьки, їй буквально довелося втекти від погроз фізичною розправою. Вона приїхала до Станіслава пригнічена, хвора. Тяжко переживала своє розчарування в людях, яким хотіла тільки добра і які відплатили їй такою сліпою, звірячою ненавистю.

Батьки мої щойно одружилися, винаймали скромне помешкання, в якому ще багато чого бракувало з необхідних речей. Одного дня, відчинивши на стук двері, мама невимовно здивувалася, коли побачила в коридорі фортепіано. Подумала, що вантажники помилилися адресою. Але виявилося, що ніякої помилки не було. Знаючи, що Ольга прекрасно грає, батько вирішив купити фортепіано (щоправда, в кредит), щоб, як він висловився, вона могла вилити в музиці свій настрій, заспокоїтися, віднайти в собі нові сили до життя. «Побачиш,— запевняв він маму,— вона оживе».

Батько дуже любив музику і тонко її відчував.

Під час навчання у Кракові для нього найбільшими дарунками, які він сам собі робив, було слухання концертів симфонічної, камерної музики, оперних співаків. Оселившись у Станіславі і часто приїжджаючи до Львова, він обов’язково бував в опері чи на концерті, стараючись щось послухати для душі. Згодом батько купив патефон і був щасливий, як йому вдавалося придбати нову платівку. У нього були унікальні записи найкращих оперних співаків того часу. На жаль, з цієї збірки мало що збереглося. Залишилося тільки декілька платівок Беньяміно Джілі, угорської співачки Марти Егерт, італійських Неллі Мальба, Енріко Карузо, англійського співака Джона Кормака.

Коли з’явилися радянські платівки, батько передусім поповнив свою колекцію українськими народними піснями. Пригадую, він заслухувався піснею «Ой, вербо, вербо, де ж ти зросла…» Чим припала вона йому до душі, не знаю, але досі ця пісня мене хвилює й промовляє до мене.

Я добре пам’ятаю, як батько стежив за вправами брата, що ходив на уроки музики. Поряд з піаніно на столику ставився будильник — Славко часто зиркав на нього, чи ще довго треба грати,— а батько відбивав такт ногою і примушував його по кілька разів повторювати окремі місця «Турецького маршу» Моцарта, помічаючи найменшу помилку…

Випадок з придбанням піаніно однак показує не тільки батькове сприймання музики як великої цілющої сили, а проливає ясне світло на риси батькової вдачі.

В цьому сенсі сторінки юнацьких спогадів, переданих мені Ольгою Мілян, сестрою скульпторки Наталі Мілян *, батькової приятельки, яку він пережив, виявляється, всього на один місяць, особливо дорогі мені. Адже це, можливо, наївний,

139

та небайдужий, по-дитячому закоханий погляд на Осипа Сорохтея 1919-1920-х років, яким я його не знала, того періоду, коли він після перебування в пресовій квартирі Українських Січових Стрільців, після виру Першої світової війни повернувся на студентську лаву Краківської академії мистецтв.

ОТОЖ, ЗІ СПОГАДІВ ОЛЬГИ МІЛЯН:

«Якось я з Наталкою зайшла на квартиру до Ізи Левицької, піаністки, де вже були Оля Ф., Марійка і Юзя П. Всі вони були збентежені, а Іза в сльозах.

Ми довідалися, що молодший брат Ізи Микола пішов у Легіони польські, потрапив на фронт і в першому бою був смертельно поранений та через півгодини після поранення серед важких мук помер. Присутні дуже жаліли Ізу, що така молода втратила батька, маму, а тепер брата. Усі виказували їй сердечні слова співчуття, однак я мовчала. Я не могла промовити жодного слова співчуття тому, що її брат пішов воювати проти українського народу, з якого походив. І лиха доля так жорстоко покарала його за зраду свого народу, що перша куля смертельно поранила його.

Всі намагалися розважити Ізу, але це їм не вдавалося. Та несподівано з кухні зайшов у кімнату молодий, низького зросту, сухорлявий брюнет з гарними синіми очима, що, оточені довгими чорними віями, робили враження темних, мов волошки. З тонкими чорними бровами, ніжним рум’янцем на блідому обличчі та надто широкими устами, він не був гарний, але інколи справляв враження дуже гарного хлопця. Тоді він познайомився з усіма й підійшов до мене.

Сорохтей називаюсь,— промовив, легенько нахиливши голову.
Мілян Ольга, дуже приємно…— я простягла йому руку.

Його дрібна, добра рука обняла мої тонкі пальці, а мої очі зустріли щирий погляд його очей, отінених довгими віями, злегка вигнутими догори. На дні тих очей я побачила багато сердечної доброти й мимоволі ледь всміхнулася.

Він сів на стілець, спочатку прислухався розмові, а тоді несподівано в повітрі майнули його черевики з дірявими підошвами, і він сам, мов м’яч, перекинувся та простягся на паркетній долівці.

Усі збентежились, а потім розсміялися хором, і навіть Іза не втрималася. Всміхаючись, вона підбігла підняти жертву дивного випадку.

— Та облиште менеї — сердився Сорохтей.—
Що ви думаєте? Даєте гостям криві стрільці, і по
рядна людина мусить синці набивати!

Він сердито розтирав чоло, на якому вже червонів горбок. Іза побігла до кухні, принесла мокрий рушник і обвинула потовчене чоло. Потім оглянула стілець і не могла зрозуміти, як він міг перекинутися. А Сорохтей крутив рушником і нарікав,

* Мілян Наталя (1896, Львові — 02.10.1941, Краків) — скульптор. Навчалася на курсах Баранецько-го в Кракові, закінчила Краківську академію мистецтв у К. Ляшки 1925 р. Брала участь у львівських виставках. Померла від тифу.

140

О. Сорохтей. Автопортрет, папір, олівець, Снятин, 1940

запевняючи присутніх, що потовк собі кості, повні ревматизму.

Іза заходилася подавати чай, вона була дуже гостинна. А Сорохтей, побачивши на буфеті піднос з коржиками, попрямував ніби міняти компрес, а насправді до буфету, взяв два коржики й сховав до кишені так, щоб Іза побачила.

Романе, та що ви робите? — засміялась Іза.
Я лише хочу допомогти вам, щоб дівчата не мали мороки з коржиками,— сказав серйозно Сорохтей.

А я приглядалася йому й думала: навіщо він грає якусь неможливу ролю, коли насправді він зовсім серйозна людина? Сорохтей помітив це, а може здогадався, що я думала, бо несподівано, сідаючи на стілець, звернувся до мене.

— Мадонно, ви чому приглядаєтеся поряд
ній людині? Ви думаєте, це виставка богома
зів? — спитав суворо.

Я зніяковіла та облилася рум’янцем. Це уперше хтось приловив мене на таких таємних спостеріганнях.

— Мадонно, ви гарні і думаєте…— він не
закінчив речення, помітивши, що його слова зроби
ли мені справжню прикрість. І знову почав мі
няти компрес на голові, звиваючи рушник у гар
ний турбан, що робило його схожим на гіндуського
магараджу. При тому прибирав такі пекельні міни,
що я розсміялася, намагаючись замаскувати гли
боку прикрість. Однак Сорохтей не міг знати того,
що я точно здавала собі справу з браку краси в
себе та що з його боку то був надто болючий жарт.

Повертаючись додому я спитала Наталку, хто такий цей Сорохтей.

— Це українець, студент Академії мистецтв
на факультеті живопису. Незвичайно здібний,

але дуже бідний. Ти, Олю, не бери до серця його слів, бо він дуже добра людина,— гаряче переконувала Наталка.— Він тільки хоче показати себе в найгіршому світлі. Це його слабість.

Так я познайомилася з художником Романом Сорохтеєм. В короткому часі він став нашим добрим другом і частеньким гостем. Наталка любила його щиро. А доля Сорохтея була дуже химерна. Він хронічно терпів нестатки, але вперто не здавався. Відважно боровся за можливість закінчити свої студії. Не цурався ніякої тяжкої фізичної праці. Найчастіше розносив вугілля, закуплене домогосподарками на складі, і за це отримував мізерну платню. Інші студенти малювали картинки, які їм вдавалося продавати за невеликі гроші, і так животіли. Однак Сорохтей надто цінував свій фах і такий вихід з нелегкої ситуації вважав профанацією мистецтва.

Такий вам торговець беконами, що знається на мистецтві, як вовк на зірках, буде купувати за безцінь картини, твори мистецтва! Ні, краще носити вугілля! — говорив він Наталці. Та я не один раз помічала, як Сорохтей не міг витягти коробки сірників з кишені блюзи, бо корч хапав його у м’язах рук з перевтоми. Наталка часто запрошувала його на обід і вечерю. Вона робила це шуткуючи, щоб він не здогадався, що вона хоче допомогти йому. Адже допомоги він би не прийняв.
Сорохтейку, прийдіть до нас! Сьогодні на обід будуть борщ і вареники! — сміялася Наталка.
Але дивіться, бо буду змагатися з вами, хто з’їсть більше! — віджартовувався Сорохтей і — приходив.

Наша мати полюбила чудного студента, як рідного сина. Він інколи заходив до нас у неділю й ціле пополуднє проводив з нами, головно зимою, коли на дворі сніг, мороз, а в наших кімнатах тепло.

З часом і я полюбила його, мов брата. Він завжди називав мене Мадонною Магдалиною, та чому, я ніяк не могла вгадати. Я не була схожа на біблійну грішницю Магдалину і ніколи не була красунею. Однак щось на свій спосіб, він бачив у мені і завжди так звертався до мене. При тому був уважний і ставився до мене сердечно. Наталку ж вважав своїм найкращим другом.

Сорохтей часто сидів і в задумі приглядався до мене. Але я розуміла, що я для нього гарний модель і не бентежилася. Якось він запропонував:

Мадонно, посидьте спокійно, я зарисую собі вашу голівку.
Згода, рисуйте! — не заперечила я, але тільки тому, що Наталка при нагоді пояснила мені так: для художника не мусиш бути красивим, інколи погане обличчя є цікавим для портрета, а гарне обличчя часто буває без виразу.

Тоді я довго сиділа без руху, потонувши у свої невеселі думки. Коли Сорохтей закінчив роботу, я глянула й здивувалася. На аркуші картону задумливо дивилася кудись далеко дівчина з обличчям, сповненим неокресленого смутку. Лице її чимсь притягало до себе. Сорохтей, задоволений роботою, дозволив усім оглянути портрет, а виходячи, акуратно спакував і забрав із собою.

В час перших морозів я відморозила пальці рук. Лікар, до якого я звернулася за порадою, попередив, що без тривалого лікування можна втратити руки, і я пильненько виконувала його вказівки.

М. Карп’юк з дітьми Славком і Христею, січень 1937 р.

Це було страшно: пальці неможливо розпухли і дуже боліли, а найбільше вночі. Наталка дуже переживала і розказала про це Сорохтеєві.

Якось увечері він зайшов до нас. Я лежала на канапі, руки в пов’язках спираючи на килимі, та мовчки терпіла біль. Увійшовши до кімнати, Сорохтей з пересадною чемністю привітав Наталку, поцілував руку мами і, наслідуючи оперного співака, заспівав мені пісню, складену ним на ходу:

«О мадонно! О pani biala.

Dziwno mi tulko zes zywa i cala».

Ми всі розсміялися вголос.

Я думав, ви вмираєте, а ви смієтеся з порядної людини. От і вдячність! — говорив він ображено, а його очі були повні тепла. Потім сів біля мене, взяв одну мою руку й ніжно, мов найкраща медсестра, розвинув пов’язку, оглянув розпухлі сині пальці і легенько натискаючи питав, чи болить. Я відповідала, що ні, не болить.
Мадонно Магдалино, чого ви лякаєте людей? Вам це пройде без сліду.— Він ніби сердився, але його руки дуже обережно наложили пов’язку. Я була йому вдячна за таку уважливість.
Мадонно Магдалино, чому ви дивитеся на мене, мов на святу ікону?

141

Сорохтейку, у вас можна закохатися, повірте мені,— відповіла усміхаючись.
Що-о? У таку машкару?
Але повірте мені, ви направду гарний хлопець,— обстоювала я своє. А Сорохтей кинув на мене злий погляд, за яким я відчула зацікавлення.
Мадонно, а ви часом не маєте гарячки? — спитав удавано суворо і, зітхнувши, ніжно пересунув рукою по моїх золотих косах.
Дивно, бо у вас маячення,— знову повернувся у свою роль дивака. Милий Сорохтей. Він бачив на війні страшні відмороження. Перевіривши стан моїх пальців, він заспокоїв маму і нас обох. Цього дня я була йому дуже вдячна.

Прийшов шкільний рік 1919/1920, а за ним підготовка до матури. Праці в мене було досить: мусіла записувати виклади нового професора літератури, бо він вимагав вивчати матеріал за його викладанням, а не за підручником. Праці було чимало, адже передбачалося п’ять усних екзаменів. Я готувалася до них ретельно, аж інколи крутилася голова. Сорохтей бачив, що мені часом бракує сил, і жалів мене. Одного разу він застав мене за переписуванням викладів з літератури.

Мадонно, збирайтеся на прогулянку, бо ви зелені, як жабка, а я перепишу вам це.
Але ж ви художник, Сорохтейку! І це для вас лише втрата дорогого часу!
Не філософствуйте і йдіть, бо мені мине охота писати ці шпаргали! — приговорював, безцеремонно вдягаючи мене в плащ.— Через годину вертайте, все буде готово!

Коли я повернулася, надихавшись у парку чистим запашним повітрям, його вже не було, а на столі лежали акуратно складені переписані зошити. Пішов, аби не вислуховувати слів вдячності. Такий то вже був Сорохтей.

Якось зайшли до нас у гості Сорохтей, Маркіян Д., Дам’ян, Меля, його сестра, і старенький пенсіонер, приятель нашого батька. У нас не було роялю, я досить ще слабо грала на скрипці, але музику безмежно любила. І яка була моя радість, коли побачила, що Сорохтей приніс гітару. Він вмостився на м’якому диванчику, у тіні величезного філодендрону. Задивившись у вікно, котре переслонила чудова акація, він тихенько грав на гітарі якісь мелодії. У кінці заспівав симпатичним тенором:

«…Віщує мені доленька лихая,

що ти, дівчино, не моя.

Ти не моя, дівчино кохана,

І не моя краса твоя…

Віщує мені краса твоя…

Віщує мені доленька нещасна.

Що ти, дівчино, не моя…»

У Сорохтея не був сильний голос, але він вмів володіти ним і прекрасно достосувати його до ніжних, глибоких звуків гітари. Я сиділа, заслухана, задивилася в його обличчя, в котрому зараз було стільки ніжності.

Здібності Сорохтея були завжди несподіванкою, але я вже знала, що похвала викличе якийсь неможливий дотеп, і гра припиниться. Тому я мовчала. Коли останні звуки стихли, Сорохтей хвилину сидів у задумі. Потім глянув на мене якось

142

Н. В. Карп’юк — директор Музею Марка Черемшини в Снятині

дивно, вперше не намагаючись іронізувати. Потім заграв кілька акордів і ще співав народні думи, і співав їх дуже гарно. Присутні однак мало приділяли уваги його пісням. Сорохтей не тішився симпатією серед товаришів і оточення. Його гострий дотеп, яким інколи шмагав, завжди не подобався. Звичайно, мало хто любить слухати правду у вічі. Товариські форми стосунків він вважав негідними визнання. Але сам багато добра зробив іншим, і з цим ховався. Таким поводженням виробив собі найгіршу славу. Його вважали диваком, людиною, яку треба обминати.

Насправді ж Сорохтей мав кришталево чисте серце, він дійсно був другом.

Прийшов час прощання по матурі. Колектив учителів прощав нас щиросердечно, тільки серед них не було нашого прекрасного директора Теодора Стаха, в міжчасі переведеного до державної гімназії. Цього дня назавжди закрилися для мене двері семінарії. Починався новий шлях самостійної праці.

Я повернулася додому без радості. До краю замучена, не мала сили радіти. Я положилась на диван, закрила очі.

Ти спиш, Олечко? — ласкаво спитала мама.
Ні, я тільки замучилась.
Треба, щоб ти з Наталочкою поїхали кудись на літо. На селі добре відпочинете, і все буде гаразд,— говорила мама, потискаючи мої холодні руки.

У цій хвилині увійшла Наталка.

— Ти спиш, Олечко? Замучилась, моя доро
генька! По матурі я теж почувалася по-дурному,
але це пройде, серденько. Повір мені.— Вона нахи
лилася й поцілувала мене.

Увечері прийшов Сорохтей, і я, наслідуючи його, сміялась і жартувала. Однак він підозріло глянув на мене:

Мадонно Магдалино, а ви не наслідуйте мене. І так не сховаєте своєї доброї, лагідної натури. Не силуйтеся бути інакшою, не треба.
Так, але сьогодні я маю радіти, бо отримала свідоцтво зрілості.
О, по цій причині вип’ємо по шклянці чаю і заспіваємо! — жартував.

Цього дня він був у нас допізна. По вечері знову співав багато пісень під акомпанемент гітари.

Так, Мадонно Магдалино, скоро вже я вас зовсім покину.
Невже?!
Днями отримаю диплом і помандрую у свій Станіславів,— зітхнув.

— Як шкода! — прохопилося мені.
Сорохтей глянув недовірливо.

Справді, мені без вас буде дуже сумно,— сказала я щиро.
Пані добродійко, рятуйте! А то чого доброго, дівчина освідчиться мені! — зарепетував Сорохтей. Всі засміялися, а я зніяковіла.
Оце плата за щирість! — пожартувала й попросила: — Сорохтейку, заспівайте мені на прощання.

І тоді, востаннє, він заспівав мені свою пісню «Ти не моя, дівчино кохана…»

Коли закінчив співати, і останні звуки гітари замовкли, він взяв обидві мої руки, легенько потиснув їх і несподівано притулив до своїх уст. Так ми попрощалися назавжди. Більше я вже ніколи не бачила Сорохтея.

Львів. 1983 р.

Ольга Максимівна Мілян учителювала в Жовкві, працювала в одній із львівських бібліотек. За спогад про мого батька, записаний рівним учнівським почерком, відчуваю до неї симпатію і якесь товариське співчуття: видно, доля не надто пестила її, коли в усіх подробицях зберегла вона в пам’яті згадку про бідного молодого художника, що ненадовго зустрівся їй на самому початку життєвої дороги.

І, мушу признати, висновки з тих дівочих спостережень 63-річної давності були напрочуд проникливі, справедливі і точні.

У 1919/1920 рр. Олечка Мілян, готувалася до матури після учительської семінарії в Кракові і слабіла від перевтоми. її старша сестра Наталя, долаючи перешкоди, щойно вступила до Краківської академії, маючи вже 24 роки. Сорохтей академію закінчував — після перерви на воєнні роки, які довершили карбування його витривалого, незалежного, рішучого характеру, що надійно, мов обладунок, приховував ніжну, раниму й самотню душу, до чого спонукували почуття власної гідності й гордість бідака. Сьогодні ми називаємо це комплексами, я ж думаю, що батько мав рацію, записавши у свій щоденник стислий і виразний афоризм-настанову «Свій оксамит носити зсередини». Його «оксамитом» було поетичне бачення сві-

Осип Роман Сорохтей, фото 1935—1936 рр.

ту, любов до близьких йому людей, страх неадекватності, а відтак рідкісна художницька скромність. Хоч запис зроблений, коли батько розміняв уже четвертий десяток літ, але твердість духу, гідна скоріше бійця, ніж митця, допомагала йому вистояти і у дитинстві, і в непрості юнацькі роки, і зрештою, завжди, до кінця його недовгого життя. Та ніколи не був він ні злим, ані черствим до людей.

Трапився колись такий пам’ятний випадок. Прийшов до нас один давній батьків знайомий і просив позичити досить велику суму: намірявся виїхати до Америки, де мав надію краще влаштувати своє нещасливе життя. Хоч друзями вони ніколи не були, батько не відмовив — віддав усі збереження, які були в домі, як то кажуть, «на чорну годину». А згодом довідався, що товариш той не доїхав до Америки, бо ще у Львові пропив усі позичені гроші й знову опинився у безвихідному становищі. Батькові було дуже прикро. Він не любив і зневажав будь-яке марнотратство — часу, здоров’я, праці і зароблених працею грошей. І коли через кілька років цей невдаха прийшов серед зими напіводягнений і голодний просити, у батька пробачення, він не хотів із ним розмовляти і вигнав його з хати. Та за хилину, ще не заспокоївшись після неприємної сцени, витягнув із шафи своє нове зимове пальто, поклав у кишеню трохи грошей і попросив маму, щоб наздогнала і віддала цьому нещасному. «Тільки кажи, що це не милостиня. Може він ще пригадає собі, що він людина…»

Батькових фотографій залишилося небагато — він не любив ні самого процесу, ні своїх знімків. Ніколи не фотографувався із мамою, хоч

143

любив її дуже. Є фото з маминою подругою Стефою Гебус, теж ученицею О. Новаківського, з Наталкою Мілян і Ярославою Музикою на виставці графіки. На другому такому ж знімку присутня Олена Кульчицька, старша від усіх інших. Та ці зображення передають лише зовнішню схожість.

Інша справа рисунок. У кожний рисований автопортрет він вкладав стільки смислу, почуття, був настільки відвертим, яким ніколи не дозволяв собі бути в побуті. їх, створених у різні роки, можна було порівнювати, уважно вглядатися, спілкуватися із ними. Вони змушували до роздумів. Мені часом здається, що ці автопортрети більше дали мені для розуміння батька і його творів, ніж спогади дитинства і оповіді тих, хто думав, що знає Сорохтея зблизька.

Його внутрішній світ, напевно, був дуже трагічний. Не випадково ж я не пам’ятаю, щоб батько голосно сміявся. Краса природи на його творах викликає щемливу печаль. Це ж відчутне в рисунках-портретах мами і навіть його малих дітей.

А в багатьох роботах на теми народного життя і навіть на біблійні теми закладений глибокий підтекст: автор їх не був примирений із світом. Він жив і працював за власним законом совісті.

До тих, хто це розумів, належала Олена Львівна Кульчицька. Я познайомилася з нею завдяки невгомонній тітці Наталі Семанюковій невдовзі після того, як стала студенткою. Тітка Наталя часто приїздила до Львова і завжди мала до залагодження тисяча одну справу і стільки ж заздалегідь умовлених візитів. То ж порозмовляти нам було ніколи. Хіба що по дорозі до її численних друзів і знайомих.

До Олени Львівни ми прийшли у неділю вже надвечір, вона чекала нас і, з усього було видно, щиро тішилася приїздом тітки. Почувши моє прізвище, вона зацікавлено подивилася на мене і простягнула мені руку.

— Сорохтей? То ви дочка художника? Я знала
вашого батька, колись я розповім вам про це.
Я сподіваюсь, що ви будете мене часто відвіду
вати…

Я дуже шкодую, що не часто відвідувала Олену Львівну. Щоразу, як я час від часу заходила, Олена Львівна жартома кивала мені пальцем:

— Так не гарно робити, ви не були в нас цілу
вічність. Розумію, розумію, у молодих стільки своїх
інтересів, до яких ми вже доступу не маємо…

Не знаю, чи здогадувалася вона, як я захоплювалася нею, як цікаво було мені слухати її і як часто я не наважувалася натиснути кнопку дзвінка на дверях її помешкання, щоб не перешкоджати їй, не втомлювати своєю присуністю.

Олена Львівна розпитувала мене про навчання, дуже засмутилася, довідавшись, що я навчаюся у Поліграфічному інституті не на відділенні книжкової графіки, а на редакторському, але з властивою їй тонкістю й тактом перевела розмову на інше.

Я терпляче чекала, коли вона згадає про свою обіцянку. Вона згадала. І то дуже швидко.

— Спочатку я побачила кілька пейзажів Со
рохтея на виставці. Щось у них було сильне, сві
же. Щось мене зупинило коло цих акварелів.
Пізніше, коли мені представили вашого батька, все
стало на свої місця. Знаєте, що мені в ньому най
більше сподобалося? Він мав свою думку. Про

144

все. І то власну, оригінальну; далеко не завжди з ним могла погодитися, але це був надзвичайно образований, живий чоловік.

Я все збираюся написати про багатьох цікавих, непересічних людей, правдивих митців, з якими мене зіткнула доля, і що ж… Якби то добрі наміри мали властивість чудом перетворюватися в діла. Колись у дитинстві, в ранній молодості ми з сестрою вели щоденник. Це було страшенно модно. Шкода, що ця мода минула. Молода людина привчається аналізувати свої слова й вчинки, замислюватися над пережитим днем, цінити гіркі хвилини… Боже, як часто ми описували найдрібніші подробиці, т наївні і смішні події, переживання… А пізніше, коли життя дарувало нам напрочуд цікаві зустрічі, знайомства, враження — уже не було часу вести щоденник… Парадоксально і несправедливо…

Пригадую, я закинула Вашому батькові, що в його творах замало національного колориту, що це гріх, мешкаючи в Станіславі, на перелазі до Карпат, не мати гарних речей з гуцульського побуту. І знаєте, що він на те відповів? Національний колорит не в дзьобані і не в сердаку. То чудові речі, але вони про свято. А мене цікавить будень. Нині в буднях більше національного колориту, бо ними, передусім ними живуть люди, котрі всі разом і є той народ, до котрого ми, митці, так любимо апелювати.

Мені здалося, що то було сказано надто різко, але власне такий був Сорохтей — він мав рацію, свою рацію, і йому не можна було її не признавати.

Я й досі розпитую людей, прошу їх розповісти про мого батька, хоч таких залишається все менше. Вони не відмовляються. Але ці спогади очевидців майже завжди зводяться до того, що Осип Сорохтей був дуже скромним художником.

Найкращі, непересічні враження його сучасників нафіксовані у трьох статтях, що їх зберігала мама у батьковому архіві, зберігаю та часом перечитую і я. Це статті М. Рудницького, І. Іванця та М. Голубця *.

1986 р.

МИКОЛА ГОЛУБЕЦЬ

О. СОРОХТЕЙ

На шпальтах нашого одинокого щоденника появилася недавно — дрібна, петитова нотатка про те, що в Станіславові, столичному городі глухої, галицької провінції, помер український маляр, графік і карикатурист — Осип Роман Сорохтей. Помер — передчасно. П’ятдесят років життя, це навіть в умовах наших злиднів, не є вік, у якому слід зводити життєві підсумки. Але — сталось. Сорохтея немає вже в живих, а ті, що його знали, любили й поважали, з прикрістю відмічають факт, як безсердечно байдуже проходить наше

громадянство попри могили своїх найцінніших синів тільки тому, що вони не вміли, чи не хотіли здобути собі в нього т. зв. популярності.

Сорохтей не був популярний. Не вмів нікому влещувати, не любив ходити «гурмою». Радше навпаки: для мізерії, що його оточувала, мав ла-пілярні не позбавлені колючої сатири окреслення, а поза тим любив ходити сам, рідше в двійку.

В Кракові, де кінчав академію (1914 р.), за-дружив зі світлої пам’яті Михайлом Гаврил-ком — талановитим різьбарем, а разом з тим ідеалістом хрустально чистої води. Хто дивився на цю пару збоку, той не міг не признати, як знамитно вони оба те доповнювали, як ангельська добрість Гаврилка злагіднювала рожеві мрії й вибухи песимізму Сорохтея. Обох їх шанували в академії. За талант, за культуру, й інтелігенцію, що, до речі, не є таким зовсім буденним явищем серед пластиків, якби це могло комусь, не-обзнайомленому з тим середовищем, здаватися.

Мало того — в Сорохтея крім таланту, інтелігенції й духовної культури, вражає іще одне: як маляр був він різко рельєфною індивідуальністю. В останніх роках перед першою світовою війною, коли на краківському грунті обов’язував ще вповні імпресіонізм з його похідними, Сорохтей був здекларованим — експресіоністом. Може колись, як вдасться мені найти час і змогу пошанувати пам’ять Сорохтея вичерпною ана-лізою його творчості, найду відповідь на питання, якими дорогами дійшла до нього концепція сприймання й пластичного виразу, що стала модна й до деякої міри обов’язуюча щойно по першій світовій війні. Не виключаю можливості, що в Сорохтея виникла вона сама зі себе, незалежно від посторонніх впливів, паралельно й конгеніально з прониканням експресіоністичного світосприймання в західно-європейській, точніше — німецькш образотворчості.

Війна, що покликала боєздатних людей в тогочасному віці Сорохтея на фронт, а то хоч у прифронтову полосу, кинула нашого мистця в ряди Українського Січового Стрілецтва. По невдалому експерименті з боєворозвідчими «двадцятками», в які попав і Сорохтей, пригостила його біля себе стрілецька Пресова Кватира «Стрілецька Кадри» з невмирущим Цяпкою-Скоропадом у проводі, що аж просилася під гостре перо сатирика. Сорохтей зі своїм вродженим поставленням до оточення й експресіоністично загостреним світосприйманням, найшовся тут у своєму «сосі». На його прокрустовому верстаті корчилися то витягувалися найбільш типові обличчя кадрових героїв до специфічно сорохтеюської форми й виразу. В атмосфері молодецької самокритики повстала ціла галерея класичних шаржів, з яких не всі були… «дружніми шаржами». В противенстві до добродушного О. Куриласа, що «навесело» ілюстрував життя стрілецької кадри чи ходи тогочасної нашої політики, Сорохтей аналізував свої «жертви» з жовчю вродженого сатирика й маестрією знаменитого рисівника. Його стрілецькі шаржі важко назвати карикатурними

в загально прийнятому розумінні для цеї вітки графіки. Це були радше глибоко продумані й тонко відчуті духовні портрети людей, що заслужено чи припадково попали в обсерваційну орбіту Со-I рохтея.

Часи Пресової Кватири, це, на мою думку, найщасливииа доба в житті й творчості Сорохтея. Дещо з їх теплої, динамічної атмосфери залишилося на перші, повоєнні роки, коли то катастрофа нашої визвольної боротьби зібрала в львівському Гуртку Діячів Українського Мистецтва — квіт української образотворчості з обох боків Збруча. Гаврилка вже тоді між нами не було, але був Холодний, Ковжун, Крижанівський… Сьогодні вже теж небіжчики. Сорохтей, що тимчасово обняв посаду… вчителя рисунків на провінції, пробував кооперувати з Гуртком. Приїздив до Львова, дискутував і спорив про завдання мистецтва. Та згодом провінція й шкільна праця почали його всисати в себе. Сорохтей боровся, поки міг. Одружився з маляркою, пробував аранжувати мистецьку атмосферу довкола себе, навіть приймав участь в провінційних виставах, але все це небагато помагало. До Львова приїжджав чимраз рідше, контакти з приятелями рвалися. Зрештою смерть і так чимраз більше проріджувала дружні ряди.

Правда, в 1934 і 1936 рр. бачимо його речі на виставах АНУМ-у у Львові. Олії, акварелі, рисунки й акваформи Сорохтея викликали враження. Вірлиний його пазур висовувався з кожної його речі, індивідуальний спосіб світосприймання скупчував довкола експонатів Сорохтея і тих, що тямили що-небудь в образотворчості, й тих, що звикли «летіти» на сенсацію. Та разом з тим \ відчувалося, що Сорохтей ломиться й ось-ось впаде в непосильному дужанні з… провінцією й школою.

Вкінці прийшли большевики зі своїм «соціалізмом» і доконали сердешного «формаліста». А хоч Сорохтеєві вдалося пережити большевиць-кий кошмар на кілька місяців, то на життя вже саме не стало в нього сили. Кажуть, він помер на розрив серця. Смерть направду, символічна для тих, що знали Сорохтея…

Я знав його і був з ним на «ти». Не забуду його до болю песимістичних «сповідей» з часів, коли він чув, що мусить скапітулювати. 1 тому хотів би я так дуже зробити все, щоби врятувати ім’я Сорохтея для історії українського мистецтва. Та для цього потрібно зробити його спадщину настільки популярною серед громадянства, наскільки сам її творець обминав ту популярність.

Обов’язком Вдови по мистцеві, обов’язком приятелів та Спілки мистців-образотворців буде якнайскоріше зорганізувати посмертну виставу Сорохтея, зібрати все, що характеризує його як людину з виїмковою чіткою індивідуальністю, підкреслити в його творчості те, що було його власне й неповторне, і тому цінне для історії.

«Наші дні», Львів, січень 1942 р.

145