Публікації. 2020. Іван Дудич. Осип Сорохтей:повернення з небуття

Дудич І. Львівщина в 2020 році. Знаменні і пам’ятні дати краю : календар / упоряд.: І. Зінченко, М. Гема; ред. Д. Дигас; наук. ред. І. Сварник; ЛОУНБ. – Львів, 2020. С.33-36.

http://lounb.org.ua/Files/2020KALENDAR.pdf

28 лютого 2020р.

ОСИП СОРОХТЕЙ:

ПОВЕРНЕННЯ З НЕБУТТЯ

Осип-Роман СОРОХТЕЙ (1890-1941)

До 130-річчя від дня народження

Найкращим мірилом для оцінювання мистецтва, його найсуворішим, найбільш об’єктивним та водночас непідкупним критиком є лише час. Коли нині говорять про Осипа-Романа Сорохтея і його творчість, то все більше уваги звертають на майже романтизовану чи оповиту легендами історію про невизнаність художника, бідність існування, конфлікт із оточенням, «неприйняття міщанської всеїдності й бездуховності». Чи це так?

Осип-Роман Сорохтей народився в селі Баранчиці Самбірського повіту на Львівщині в сім’ї чеха за походженням Йосафата Сорохтея, який осів із сім’єю у Станіславові. У родині було троє дітей. Незабаром батько-залізничник загинув на роботі. Осип навчався у гімназії в Станіславові, проте його мати, ледве зводячи кінці з кінцями, змушена була віддати дітей на виховання в інтернати. Юний Осип-Роман не прийняв порядків монастирської школи отців-єзуїтів і втік. Мати влаштувала його на навчання в Учительську семінарію Станіславова. Мало не на всіх уроках молодий мрійник малював, ще не усвідомлюючи, що саме так торує власний шлях. Уже у 1909 році він ілюстрував рукописний літературно-мистецький журнал «Зірка» (Станіславів), наступного – написав перший автопортрет.

Після закінчення гімназії у 1911 році вступив до Краківської академії мистецтв, що була на той час кипучим осередком протиріч. В академії точилися палкі суперечки між самою професурою щодо академізму та імпресіонізму, з одного боку, та сучасними формалістичними проявами, з іншого. Осипу Сорохтею пощастило потрапити в класи відомих викладачів і непересічних художників В. Вайса та Ю. Данькевича, які посіяли в душі молодого студента зерно до пошуку. Ще в роки навчання він отримав різні відзнаки і похвали. Зокрема, у 1914 році, після третього року навчання, взяв участь у виставці і здобув бронзову медаль. Проте він мав непростий характер, був доволі різким у судженнях та висловлюваннях, звідси і вузьке коло спілкування. Та найвідданіші друзі знали, що так він приховує свою чуттєву натуру. Тим більше, що напруга відчувалася у всьому: світ опинився на порозі Першої світової війни.

Перервавши навчання, Осип Сорохтей, як і чимало українських студентів, пішов на фронт, у лави УСС. Для організації культурно-просвітницької роботи серед стрілецтва було створено пресову кватиру, яка згуртувала талановитих митців, котрих очолив художник Осип Курилас. Туди, у пресову квартиру «Стрілецька кадра», був призначений молодий художник, і там вповні проявився його талант карикатуриста. Уже не іронія, а гострий сарказм та гротеск стануть основними виражальними засобами у творчості Сорохтея. З цього періоду до нас дійшли яскраві сцени маршів та воєнної муштри, портрети військових командирів та старшин. Для колег по службі робив замальовки, які розліталися листами по всій Австро-Угорщині. Вони мають не лише високу художню цінність, але й є цікавими дослідникам одностроїв і зброї тих часів.

З поверненням у 1920 році до навчання в академії продовжилася і кристалізація манери художника, яку активно підтримували Войцех Вайс, що полюбляв графічні та колористичні експерименти, і Станіслав Дембіцький, який був знаним карикатуристом і мав значний досвід співпраці з відомими на той час виданнями. Поміж шанувальників шаржу в студентському середовищі виникло справжнє змагання – хто влучніше передасть модель чи постать однією лінією. Такі вправи загострили око, додали впевненості кожному штриху.

Не отримавши після закінчення жодної достойної пропозиції у Кракові, Осип Сорохтей повернувся до Станіславова, де отримав посаду вчителя малювання у гімназії. Його карикатури та шаржі гострі, мов бритва. Так, журнал «Зиз» у 1926 р. опублікував його карикатуру на директора польської гімназії, який постав в образі бійцівського собаки-бульдога, проте з елегантним пенсне. Зачеплений за живе разючою подібністю і популярністю карикатури, викритий в шовінізмі директор зробив усе для звільнення художника, якаго згодом перевели в провінційну гімназію в Снятині.

У своєрідній творчій ізоляції митець не припинив творити, проте лише для себе і вузького кола поціновувачів. Його шанувальники – нечисленна збідніла інтелігенція, яка не могла купівлею творів забезпечити гідне існування митця. Але Сорохтей не впав у відчай, а поставився до своєї долі, як до випробування.

Був щасливий у подружньому житті – у 1928 р. побрався з Марією Карп’юк, яка була улюбленою ученицею Олекси Новаківського. Сучасники запам’ятали його вишукано елегантним: худорлявий, з неправильними рисами обличчя, вбраний недорого, проте зі смаком, з непідробним відчуттям внутрішнього лоску. Старанно пов’язана краватка-метелик додавали святковості його будням як у Станіславові так і в Снятині. Зосереджений, з гострим зором: одного влучного погляду йому вистачало для закарбування в пам’яті тих чи інших рис перехожих, свого співрозмовника. До природи придивлявся довго, мовби намагаючись розчинитися в ній, всотати шкірою відчуття проміння, іскристої зелені, напитися очами плинністю буття. Прискіпливо шукав власного методу. Експериментував, зважував кожен мазок у живописі, штрих у рисунку. В своїй манері увібрав, напевно, усе виразніше і краще з попередніх віків викристалізувавши все у квінтесенцію експресіонізму.

Так, його графічні портрети Т. Шевченка, І. Котляревського, І. Франка, Є. Гребінки, М. Менцинського, Марка Черемшини, С. Крушельницької, С. Людкевича, автопортрети, прикарпатські краєвиди, натюрморти, картини соціально-побутового («В городі», «Зустріч», «Везуть сіно», «Рубають дрова», «Інвалід», «Безробітні», «Брукують вулицю», «У коваля», «Фірман», «Штукатури» та ін.) й історичного жанрів («Збір дружини на рать», «Княжий город», «Козаки в поході», «Бандурист» тощо), численні шаржі стрільців і старшин УСС, учителів, церковних, культурних і громадських діячів, ілюстрації до книг повні експресії. А релігійні композиції Сорохтея на старозавітні та новозавітні сюжети, на думку деяких мистецтвознавців, цілком можна порівняти з ескізами фрескового стінопису доби італійського Відродження. Художник брав участь у виставках ГДУМ, АНУМ, УСС у Львові, у II Міжнародній виставці дереворитів у Варшаві. Загалом нині знайдено понад тисячу творів, які представлені у Львівській національній галереї мистецтв ім. Б. Возницького та Івано-Франківському музеї. Після смерті митця (інфаркт передчасно перервав його життя у 1941 р.) було лише дві ретроспективні виставки – у Станіславові (1942) і у Львові (1970).

Нині, на щастя, постать Осипа Сорохтея повертається із забуття: готується ювілейна виставка його творів у Львові, яка повертає його ім’я у загальноєвропейський перелік художників-модерністів.

Іван ДУДИЧ,

мистецтвознавець