Музей «Дрогобиччина» належить до того шерегу наших музеїв, галерей та візуальних виставкових платформ, які в часі великої війни активно пропагують національне мистецтво в його сучасному та історичному аспектах.
Упродовж березня всі охочі мешканці Дрогобича та гості міста змогли побачити одну з камерних ретроспективних виставок художніх творів Марії Карп`юк та Осипа Сорохтея «Натхненні однією музою».
Роман Сорохтей.
Цю виставку інспірували нащадки родини Марії Карп’юк та Осипа Сорохтея – їхні онуки Роман та Олесь Сорохтеї, їхні родини, п. Олександра Служинська (вдова ще одного онука подружжя – Андрія Васильєва), а також донька Марії Карп’юк – Надія Самуляк. Ідея виставкового проєкту належала Романові Сорохтею, одному з онуків цього славетного мистецького подружжя. А дружина п. Романа Сорохтея, знана реставраторка Інна Дмитрук-Сорохтей опікувалася фаховою підготовкою творів до експозиції.
Інна Дмитрук-Сорохтей.
Власне, ідея спільної родинної виставки, присвяченої 120-літтю Марії Карп’юк, за словами п.Інни, прийшла вмить до голови чоловіка, так наче йому хтось з небес підказав! І справді, проєкт вдався дуже камерним, і по-родинному теплим, цікавим для різної вікової аудиторії та людей із різними естетичними уподобаннями. Окрім Дрогобича, цю виставку перед тим можна було оглянути у Львові, Снятині та Івано-Франківську. Це свідчить про запотребуваність таких проєктів, а також про культурну пам’ять поколінь. А головне, яскраво демонструє актуальність виставки «Натхненні однією музою» як виразного мистецького інструменту для задовалення культурних потреб, формування ідентичності сучасних українців у теперішній великій війні.
Виставка у Снятині.
Кураторкою виставки виступила мистецтвознавиця, старша наукова співробітниця Львівської національної галереї імені Бориса Возницького Мар’яна Максимів-Данилиха. Як зауважила кураторка під час відкриття, для неї було важливо у формуванні цілісної концепції експозиції дотримуватися не лише хронологічного та історичного хронотопу, а й показати для глядачів наскільки різносторонніми і самодостатніми були ці дві мистецькі величини. Адже кожен із подружжя: і Марія Карп’юк, і Осип Сорохтей пройшли власний шлях становлення, а відтак і формування себе як професійного митця.
Виставка в Івано-Франківську.
Так уже склалося, що для широкої громадськості більш відомий Осип Сорохтей, оскільки Марія Карп’юк після заміжжя присвятила себе родині, провадженню сімейного побуту, що навіть для їхнього близького дружнього оточення, за словами куратори, «було нерозгаданою таємницею: де і як вона встигала малювати?! ». Адже в домі подружжя лише Осип мав спеціально облаштоване місце для малювання. При тому, ще як один із прикладів надзвичайної персональної скромності і професійної ощадливості, кураторка навела той факт, що Марія дуже часто використовувала у своїй художній практиці малювання на обидвох сторонах основи. Наприклад, з одного боку полотна копія Мадонни (за Рафаелем), а з іншого – пейзаж (студія-замальовок з натури).
Ювілейний буклет.
Бажання вчитися малярству підтримали батьки Марії і, не зважаючи на час, коли дівчатам освіту давати не практикувалося, благословили доньку на студії в Школі О.Новаківського, де вона стала улюбленою ученицею Маестро та за кілька років навчання отримала стипендію митрополита Шептицького, яка дала можливість їй стажуватися у Парижі. На той час Осип Сорохтей завершив навчання у Краківській академії мистецтв та розпочав викладацьку працю. Водночас обоє митців як подружжя творили своєрідну єдність, взаємно впливаючи один на одного. Уперше це представлено на виставці під таким кутом, де ми бачимо що їх, справді, вела одна муза, вони зображали свій побут, оточення, природу, дітей чи онуків.
Варто зауважити, що ця виставка також відображає дух часу, – складної доби, коли мистецтво позначалося на формуванні української ідентичності, активно впливало на боротьбу за національне самовизначення. Тому творчість Марії Карп’юк та Осипа Сорохтея – це своєрідний мистецький документ доби, з якого ми захопливо довідуємося, як і чим жили минулі покоління, які цінності плекали, що розвивали! Тож пізнаючи своє минуле: культуру, історію, рефлексуючи над побаченим, ми знаходимо себе теперішніх і ясніше бачимо шлях в майбутність.
